— Отже, твоя колекція знімків живої природи поповниться новими трофеями? Ну? Замислився? Про віщо? В тайзі не буде піаніно?
— Не буде, Інго. І ми не гратимемо вдвох… Вслухайся, як шелестить кленове листя. Яке таємниче шемрання, який одвічний шелест…
— Одвічний? Не думаю, щоб так шелестіли деревовидні папороті палеозойської ери.
— Ти неможлива, Інго!
— Чому? Цілком визнаю, що клен шелестить справді досить поетично. Нам не вистачає тільки солов'я.
— Ти б його порівняла з птеродактилем.
— Можливо. Я зараз читаю і захоплююсь походженням життя на Землі.
— Ти, Інго, захоплюєшся? Мені важко цьому повірити, Інго. Ти така…
— Прошу не зупинятись на півслові. Яка я? Крижинка? Дурниці! Як і ти, вмію захоплюватись. Люблю і солов'я, і краєвиди, і квіти. Але не розкисаю. В цьому між нами різниця. Я умлівати не вмію.
— Інго, ти повторюєш думки моїх товаришів-однокласників, а сама не хочеш мене узнати ближче. Я — лірик, це правда. Я глибоко відчуваю красу природи, красу людських почувань. Пам'ятаєш, як казав наш завпед: «виховуйте почуття»? Я — поет! Я, може, навіть пишу вірші. Але хіба це значить, що я «розкисаю»? Ти погано мене знаєш, Інго.
— Яка довга тирада! В такому разі ти насамперед повинен повернутись до мого справжнього імені. Мене звуть Іра. Інга — це твоя вигадка.
— Що тут поганого? В цьому слові якась солодка романтика, тривожна любов, морські хвилі… Інго, невже ти мене забудеш?
— Володю, який ти… Думаю, що не забуду. А ти?
— Інго!
— Зрозуміло без слів.
— Я бачив, як ти посміхнулась! Ти смієшся з мого почуття!
— Володимир!
— Зрозуміло… без слів.
З-за дахів і дерев викотився червоний місяць. Інга й Володя сиділи, взявшись за руки. Нічна прохолода виповзала з кущів. Інга придивилась до годинника.
— Володю! Друга година! — з жахом сказала дівчина.
Вона провела його до хвіртки. Володя побачив біля вікна драбину.
— Хто це на дах лазив?
— Я. Але не на дах. Драла сьогодні галок. Звили кубло просто над моїм вікном.
— Що ти кажеш? — зупинився хлопець. — Ти видирала гнізда галок?
— Ну да, галок. Цілий день годують малечу — крик, гам. Я не могла працювати.
— Ти повбивала пташенят?
— Поїла кішка.
Володі перехопило дихання. Він не знав, що насправді було інакше: Інга поставила драбину для того, щоб покласти в гніздо галченя, яке випало звідти.
— Інго… Це ж страшна жорстокість. Як ти могла? Невже ти така безсердечна?..
Вона якусь мить мовчки спостерігала його бліде, освітлене місяцем обличчя.
— Ці галки заважали мені працювати. Розумієш?
— Працювати? Подумаєш, який професор! Дев'ятикласниця…
— Ой-ра! Перейшла в десятий, як і ти. І пам'ятаю, як ти здригнувся, коли довелося в лабораторії різати жабу. Уявляю, що було б з тобою, коли б ти побачив, скажімо, пораненого бійця, побачив кров. До речі, ти й досі не обрав собі професію?
— Вагаюсь, Інго. Ти будеш лікарем, а я… Тягне до музики. Може, в консерваторію? І поетом бути теж не погано. Або геологом.
Інга зареготала.
— Я зараз визначу твою майбутню професію: ніжно-ліричний кролик!
Володя шарпнувся:
— Я нікому не дозволю себе ображати! Чуєш, Інго? А галченята…
— Галченята — дурниці. Чудак. Не можна було працювати, робити корисну людську справу.
Він подумав.
— Знаєш, ти трохи… ну, як це сказати? Демонструєш свою різкість, підкреслюєш свій, — Володя посміхнувся, — твердокам'яний, залізобетонний характер, наївно думаючи, ще це тобі властиве. А мене вважаєш за сентиментального, м'якотілого…
— Клас черевоногих, група молюсків!
— Не жартуй! Я цілком серйозно, Інго. Завтра я від'їжджаю. Сахалінська тайга — це не весела прогулянка. Може, я…
— Може, ти злякаєшся гнусу, трясовини, ведмедів… Побачимо. Через два місяці я тебе чекаю.
— Побачимо, Інго. Прощай!
— Будь здоров, Володю. Не гнівайся, але ти мене не переконав, і я думки про тебе не змінила. Взагалі, я не розумію навіть, за віщо ти мені подобаєшся?
Вона висмикнула пальці з його руки, крутнулась і зникла. Володя стояв, нічого не розуміючи. Інга повернулась хутко.
— Це тобі.
Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду.
НА «СИБІРЯКУ»
Крізь вранішній серпанок туману синіла бухта. Сходило сонце, і далекі скелясті береги острова Аскольда тремтіли в рожевих бурунах.
Різноголосий гамір на пристані раз у раз прорізали басовиті й призивні гудки пароплавів, скрегіт якорних ланцюгів, удари парового молота. Швендяли китайці в білих фартухах з кошелями на голові, газетчики-хлопчаки поринали в юрбу, вигукуючи назви газет. Горбатий кореєць продавав зелені м'ячі. М'яч стукався об сірий асфальт, підскакував вище голови, і кореєць ловив його швидким і вправним рухом руки.