Вночі геолог почув крізь сон, що його штовхають. Він схопився і побачив світло кишенькового ліхтарика, спрямоване йому просто в обличчя.
— Вставай! Треба ходити! Треба ходити начальник Куронума! — повторював, перекручуючи мову, поліцай.
Іван Іванович устав. Проснувся й Володя.
— Куди, тату? — спитав він тривожно охриплим спросоння голосом.
— Кличе Куронума. Що за гидота? Ніч надворі, нікуди я не піду! Перекажіть, будь ласка, панові начальникові, що коли він хоче просити у мене пробачення, то хай, по-перше, сам прийде до мене, а по-друге, — це треба робити не вночі. Подумаєш, як припекло!
Поліцай постояв, посвітив ліхтариком і вийшов.
— Не дають навіть спати людині! — бурчав геолог.
У темряві не видно було його обличчя, але Володя відчув, що батько дуже схвильований, хоч намагається це приховати.
Не встигли батько з сином знову заснути, як прийшов той же поліцай з ліхтариком.
— Пан начальник Куронума просить вибачити, пан начальник одержати телеграма з Радянський Союз. Треба ходити пан Куронума, треба читати телеграма.
Надія надала геологові юнацької жвавості. Десь глибоко, аж у найдальшому куточку серця, ворушився сумнів, але Іван Іванович гнав його від себе. Безперечно, телеграма. Як може бути інакше? Навіщо ж би Куронума кликав до себе вночі? Певне, щось дуже важливе.
— Ходімо, Володю Треба йти. Телеграма. Не я казав — японський самурай проситиме вибачення!
Але поліцай рішуче запротестував:
— Один! Один ходити! Пан начальник казати — один!
— Ну що ж. Лишайся, Володю. Не будемо дратувати гусей. Сподіваюсь, що скоро повернуся.
Уже в дорозі в супроводі двох вартових Дорошук подумав про те, що коли справді є телеграма з батьківщини, то чому Куронума позвав тільки його самого? Чому, зрештою, не дав наказ про звільнення з тюрми? А втім, самураї, здається, не з великою охотою звільняють радянських громадян.
Пітьма стояла навколо таким густим муром, що слабенькі поодинокі ліхтарі зовсім утопали в ній, залишаючи тільки тьмяні жовті плями. Було, мабуть, далеко після півночі, на вулиці жодного звуку. В нічній тиші тупотіли тільки чоботи двох вартових, які йшли поруч з геологом.
Івана Івановича привели в поліцейське управління. Кілька східців вели в напівпідвал. Яскраве світло вдарило у вічі. Знайомий вуркотливий голос пана Куронуми зустрів геолога.
Начальник поліції сидів за столом рядом з білогвардійцем Лихолєтовим. Обидва були тепер у формених чорних мундирах з наплічниками. Пучок волосся на блискучому черепі начальника поліцейської управи войовничо стирчав угору, чорні лаковані вуса стовбурчились. як їжакові голки.
— Пан Куронума просить сідати, — переклав Лихолєтов. — Ніякої телеграми немає, це просто був. дипломатичний хід, щоб не робити зайвого шуму.
Дорошук зціпив зуби й мовчки сів на дерев'яний стілець.
— Губернатор ухвалив рішення, — перекладав штабс-капітан слова начальника поліції, — віддати вас з сином під суд.
Дорошук швидко глянув на Куронуму.
— Вам інкримінується шпигунство, — провадив Лихолєтов, — убивство японського громадянина, який хотів вас затримати і труп якого знайдено на острові, і — останнє: ви переховували політичного злочинця Хагімуру.
Першої хвилини Іван Іванович не знав, що сказати. Він приготувався до різних несподіванок, але не чекав, що самураї вдадуться до таких нечуваних методів провокації.
— Про яке вбивство ви говорите? — нарешті спитав він, намагаючись бути цілком спокійним. — Чи не радянського громадянина японця Хотту, мертве тіло якого викинули на берег хвилі після аварії з пароплавом «Сибіряк»?
— Е, облиште дурниці, — скривився капітан Лихолєтов. — Цього Хотту вже впізнали родичі. Він японський підданий, рибалка, і звуть його зовсім не Хотта. Ми вже маємо про це офіціальні документи.
— Вже сфабрикували?
— Вам з сином загрожує каторга. Так… років на двадцять, якщо…
— Ну?
— … якщо ви відмовитесь подати заяву про перехід у японське підданство. Коли вас турбує доля вашої родини, яка залишилася в СРСР, то…
— Ні, доля моєї родини мене не турбує, бо вона залишилася в СРСР. І відповідати на мерзенні ваші пропозиції не буду.
Штабс-капітан швидко переклав відповідь панові Куронумі. Начальник поліції щось коротко наказав. Лихолєтов поволі встав з-за столу і ззаду підійшов до геолога, відстібуючи на ходу кобуру револьвера.
— Це твоє останнє слово? — почув над собою Іван Іванович.
— «Твоє»? «Ти»? Дуже дивно! Коли пам'ять мене не зраджує, я ніколи ні з одним мерзотником не пив на «брудершафт».