Выбрать главу

— Правди Леніна не вб'єте довіку! — І тут же впав навзнак.

Якась жінка, не випускаючи немовляти, вчепилася зубами в руку японського солдата. Підскочили інші японці, вихопили в жінки немовля й кинули коням під копита. Від самої жінки за кілька хвилин лишився спотворений труп.

До вечора японський загін знущався над жителями. Багато людей, «запідозрених у більшовизмі», було скалічено й побито нагаями. Трупи сімдесяти розстріляних лежали купою — японці не дозволяли нікому до них підходити.

Була глупа ніч, коли хтось тихо постукав до мене в двері. «Хто там?» спитав я. У відповідь почувся стогін. Тремтячими руками я відкинув дверний гак. За порогом лежала людина. Не довго думаючи, я схопив невідомого за руки і втяг у хату. Заблимало світло каганця. Це був Ригор Древетняк. Я швидко розірвав на ньому одежу. На грудях у старого чорніла рана, а він приповз від місця розстрілу до порога школи. Це був виходець з могили. Я обмив закипілу на його обличчі кров і перев'язав як умів.

— Я, мабуть, помру, — проказав він. — І перед смертю… скажу тобі… а ти… поклянися… що Леніну… таємницю… Не можна йти в могилу…

Я поклявся, і він, часто зупиняючись, розповів мені свою таємницю, яку п'ятнадцять років носив у серці.

ТАЄМНИЦЯ РИГОРА ДРЕВЕТНЯКА

26 серпня 1919 року. Три дні пролежав з раною старий, — сьогодні помер. Ригор Древетняк не доніс до Леніна своєї таємниці, але тепер замість нього це зроблю я. Ось що розповів мені перед смертю старик.

Ригор був селянин-бідняк. Землі в нього було — нікуди курки випустити, а сім'я велика, і все малеча. Щороку заробляв він на жнивах у пана Браницького.

Одного літа возив Ригор снопи в економію. На крутому узвозі порвався ланцюг, звільнив загальмоване колесо. Важка гарба із снопами, з хату заввишки, шугнула вперед, покотилась. Коні не стримали, гарба на них напирала з страшною силою. Понесли коні учвал, від гарби самі тріски залишились, а найкращий кінь зламав собі на греблі ноги.

За коня звелів пан вивернути у Древетняка весь його заробіток.

Управи на пана ніде було шукати. Ціле літо робив, а заробленого хліба не одержав і фунта. Голодна смерть загрожувала всій сім'ї.

Ну, як запекла лють біля серця, підпалив Ригор темної ночі панські скирти. І впіймався. Панський хліб згорів, пожежі вже не можна було загасити, а Ригора суд заслав на острів Сахалін: десять років каторжних робіт йому присудив.

Два роки пробув на каторжній копальні Ригор, вугілля видобував, а на третій рік удвох з товаришем втік у тайгу. Була думка переправитись через морську затоку на Амур-ріку, та, на лихо, обидва в тайзі заблудились. Блукали три місяці, товариш від трясовиці-лихоманки і з голоду загинув, а Ригора впіймали солдати. Може б, дали втікачеві «гарячих» та на цьому б і справа скінчилась. Але в Ригоровій торбині знайшли замотані в ганчірку два золоті самородки вагою мало не півтора фунта кожний.

Взяли каторжника на допит. Два дні били — зуби, як кремінці, на кам'яну підлогу сипались. Шкіру смугами розписали, а Ригор — ані пари з уст.

Генерал-губернатор острова звелів привести Ригора до себе на квартиру. Був каторжник у сірому халаті з тузом на спині, сіру арештантську шапку скинув — півголови виголено. Роздивляється на килими, на картини — ніколи до того не бував у панських хоромах.

Увійшов генерал-губернатор, сів і Риторові вказує на крісло:

— Сідай, Ригоре Древетняк.

— Ніяк неможливо, ваше високоблагородіє. Не то що сісти — торкнутись боляче.

Генерал-губернатор зморщив обличчя.

— Ну, нічого, — каже, — постій. Вищий виростеш.

— Не хочу вас у збитки вводити, ваше благородіє.

— Як так?

— Високому труну треба довшу робити, дощок піде більше.

— Ти, братець, не турбуйся про труну. Ми тебе казенним коштом поховаємо.

— Розумію.

— Що ти розумієш?

— Казенних коштів не шкода, ваше високоблагородіє.

Генерал-губернатор знову поморщився.

— Ось що, братець, закурюй, — і простяг Ригорові цигарку.

— Не візьму, ваше високоблагородіє. Глупостями не займаюсь.

Генерал-губернатор закурив пахучу цигарку і лагідно загомонів:

— Слухай, братець, я чув, що ти не хочеш указати місце, де знайшов самородки. Адже ти, певно, натрапив у тайзі на нечуваний скарб, на багатюще розсипище золота. Коли ти вкажеш місце, я даю слово переглянути гною справу — ти підеш на волю.