Став би мій дідо моцний, як Кротон, і багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополудні не буде. Напеклися якось на сонці його гумові постоли, а тут потічок край дороги свіжою водицею цоркотить. Сів дідо на камінь, роззувся, витряс онучі – і полетіла у воду звізда-косичка. І того менту полишили діда і сила бетярська, і серенча. Яким був, таким і став. Старі людкове потому йому все розтолкували: закотився йому за онучу цвіт папороті тої ночі. Тому чудниця така з ним і сталася. Та що вдієш, чоловік учиться не до старости, а до смерти…
Мені так було шкода тої чудотворної чічки, а дідо безжурно сміявся в бороду: «Така моя доля – як дірява льоля. Але нічого: череп’я довше живе, як цілий горнець».
Похрещені блискавкою
Два дари спущені нам з горної скрині за многотрудну юдоль земну. Се – дитинство і любов. Ба й нині, коли прихилю сиву бороду до лежниці, крізь пергамент повік засвітиться, зарум’яніє паляниця сонця мого далекого дітватцтва. І запахнуть млосно чебреці, захолодяться м’ятними росами п’яти, закличуть у пахливе марево бомкала бляшаних дзвоників. Десь там, на грузькій ріні, залишився мій дрібний слід, з якого п’є синичка. Десь там моє чіпке рученя держить материну руку, що пахне молоком. Десь там розцвічені зорями короткі ночі леґінства і м’які, як перо сойки, дівчачі губенята.
Утворяю скрипучі двері пам’яти в оту синю зиму…
Нас, дітей, повна хижа. Живемо собі, як воробки в стрісі. Де що знайшли, клюнули, де притулилися – заснули. Сокотила нас «дика баба». Ревеш з голоду – «дика баба забере». Спати не хочеш – теж бабою пужали. А на бабин вечір перед Різдвом бабі лишали варішку страви на столі. Так хотілося її доїсти, але зась – баба розсердиться! Дика баба гналася за тобою, коли, устромивши босі ноженята в яворові корчулі, летів на заледенілу ріку. А там ковані дуги нарізають лед, мороз обпікає литки, ззаду свище й фурчить снігова повітруля. Душа, як потя, що вихопилося з кліті, ледве встигає за тобою. А ввечері шморкаєш і чихаєш – то «баба чихавка» теребить віником у носі. І мати запарює тобі китиці примороженої калинки.
А під сволоком кліпає лампа, дівки й жони обсіли лавиці, прядуть. У прядиво вплітається нитка співанки.
З морозним димом до хижі захапуються молодюки. Хто з дрівцями в руках, хто з решетом смаженого посоняшника, а в котрогось у рукаві булькає склянча з вином. Бетяр сказними очима оббігає дівочу лавицю і збитошно затягує:
Одданиці порскають сміхом, ховають очі за веретена. Доки якась сміливиця не сікане із свого закута:
Хлопець примирливо кладе долоню на серце і клонить голову перед фраїркою:
Коли втихають фіґлі-вцірянки, дідо з пліч скидає білу гуню і, набиваючи глиняну піпу, здалеку зачинає свою казку…
Зрідка приходила до нас молода красна жона з ціфрованою куделею. Чоловік її добрим майстром був, по всій Верховині церкви рубав. Така смерекова церквиця і в нас стояла на бережку – як бузьок, що задер дзьоб у небо, а крила спустив на землю. І, як пір’я, стікали її боки тоненькими драницями, облизаними дощами. Дідо заздро скалив на неї око: «Не земля таке родить, а руки. Видиш, неборе, що годен учинити чоловік, котрий пан своїм рукам. Учися! Ремесло не коромисло, плече не давить».