Міс Марпл була вихована в пошані до істини й, за своєю природою, дуже правдива. Але за певних обставин, коли вважала це своїм обов'язком, вона вміла брехати, надаючи своїй брехні дивовижної правдоподібності.
Вона прочистила горло, вибачливо кахикнула й защебетала з якоюсь старечою невпевненістю в голосі:
— Дозвольте мені, докторе Ґрем, звернутися до вас з одним проханням. Я не хотіла б про це говорити, — але не бачу для себе іншого виходу, — хоч це, власне, річ не важлива. Але, розумієте, вона дуже важлива для мене. І, сподіваюся, ви мене зрозумієте й не подумаєте, що я прошу у вас чогось надто складного або недозволеного.
Вислухавши цю вступну промову, доктор Ґрем приязно відповів:
— Вас щось непокоїть? Я готовий допомогти вам.
— Мій неспокій пов'язаний із майором Полґрейвом. Його смерть дуже мене засмутила. Я пережила справжній шок, коли почула про це сьогодні вранці.
— Атож, боюся, він помер надто несподівано. Учора він був у такому доброму гуморі.
Він говорив лагідно, але спокійно й без емоцій. Очевидно, для нього смерть майора Полґрейва не була чимось незвичайним. Міс Марпл подумала, а чи не підіймає вона тривогу без жодних на те причин? Можливо, підозріливість стала частиною її вдачі? Можливо, їй уже не варто занадто собі довіряти? Щоправда, не йшлося про вже сформовану думку, а лише про підозру. Проте вона вже зайнялася цією справою й повинна дійти до кінця!
— Ми сиділи й розмовляли вчора ввечері, - сказала вона. — Він розповідав мені про своє розмаїте й дуже цікаве життя. Йому довелося побувати в багатьох дивовижних куточках світу.
— Справді так, — погодився доктор Ґрем, якому багато разів доводилося вислуховувати занудні спогади майора.
— А потім він заговорив про свою родину, про своє дитинство, а я розповіла йому про власних племінників та племінниць, і він слухав мене з великим інтересом. І тоді я показала йому фотографію одного зі своїх небожів. Такий любий хлопчик — власне, він уже давно не хлопчик, але для мене він назавжди залишиться хлопчиком, якщо ви мене розумієте.
— Звісно, розумію, — сказав доктор Ґрем, міркуючи, скільки ж йому доведеться чекати, поки стара дама дійде до суті.
— Я подала світлину йому, і він її роздивлявся, коли несподівано люди, — ті дуже милі люди, — які збирають дикі квіти й метеликів, здається, їх звати полковник і місіс Гілінґдон…
— Так, справді. Гілінґдони й Дайсони.
— Авжеж, вони. Вони несподівано підійшли до нас, сміючись і теревенячи. Посідали поруч, замовили трунки, і між нами почалася розмова. Дуже приємна розмова. Але під час тієї розмови майор Полґрейв, мабуть, цілком бездумно поклав мою фотографію до свого гамана, а гаман запхав до кишені. Я тоді не звернула на це уваги, але згодом усе пригадала й сказала собі: «Треба не забути попросити майора, щоб він повернув мені фотографію мого Дензила». Я думала про це вчора ввечері, коли грав шумовий оркестр і відбувалися танці, але не хотіла відвертати його увагу, бо вони тоді дуже веселилися, і я подумала: «Треба не забути нагадати йому про це вранці». Але вранці… — і міс Марпл урвала мову, засапавшись.
— Так, так, — сказав доктор Ґрем, — я вас цілком розумію. І ви, звичайно ж, хочете повернути собі фотографію, чи не так?
Міс Марпл енергійно кивнула головою, підтверджуючи його висновок.
— Так, ви маєте слушність. Розумієте, то його єдина фотографія, яку я маю, а негатива в мене нема. І мені дуже не хотілося б її втратити, бо бідолашний Дензил помер п'ять чи шість років тому, а він був моїм улюбленим небожем. Для мене та фотографія — єдина пам'ять про нього. І я подумала, — вибачте мою настирливість — чи не могли б ви повернути мені її? Я не знаю, кого я б іще могла попросити. Бо не знаю, під чиїм наглядом перебувають його речі й усе таке. Вони не захочуть клопотати собі голову моїм проханням. Вони не зрозуміють. Ніхто не в змозі зрозуміти, що означає для мене та фотографія.
— Звичайно, звичайно, — відповів доктор Ґрем. — Я вас цілком розумію. Це дуже природне почуття з вашого боку. Незабаром я маю зустрітися з представниками місцевої влади, — похорон призначено на завтра, — прибуде хтось з адміністрації, щоб переглянути його папери та речі, перш ніж сконтактуватися з його родичами — ну й усе таке інше. Ви можете описати ту фотографію?
— На ній знято фасад будинку, — сказала міс Марпл, — і Дензил тоді якраз з'явився у дверях. Знімок зробив один із моїх інших племінників, який дуже любить бувати на виставках квітів, — і він фотографував китайську троянду, я думаю, або одну з чудових лілей, які там росли. Саме в ту мить Дензил і виглянув у двері. То не дуже добра фотографія, чіткість там трохи стерта, але я люблю її і завжди тримала при собі.