— Можна сказати, не пощастило, — відповів Ґреґ. — Принаймні, ми не знайшли те, чого шукали.
— Я не знаю, чи знайомі ви з міс Марпл? Полковник і місіс Гілінґдон та Ґреґ і Лакі Дайсони.
Вони приязно привіталися з нею, і Лакі голосно сказала, що помре, якщо їй негайно або трохи згодом не дадуть чогось випити.
Ґреґ помахом руки покликав Тіма Кендела, який сидів неподалік із дружиною, переглядаючи якісь бухгалтерські книги.
— Привіт, Тіме. Принесіть нам чогось випити. — Він обернувся до інших і запитав: — Пунш?
Усі ствердно кивнули головами.
— Для вас те саме, міс Марпл?
Міс Марпл подякувала, проте сказала, що ліпше вип'є свіжого лимонаду.
— Отже, свіжий лимонад і п'ять пуншів, — сказав Тім Кендел.
— Приєднуйтеся до нас, Тіме.
— Я б залюбки. Але мені треба заповнити рахунки. Не можу скинути всю роботу на Молі. Сьогодні виступає шумовий оркестр, до речі.
— Чудово! — вигукнула Лакі. — Прокляття! — спохмурніла вона. — Я вся в колючках. Ой! Едвард навмисне затягнув мене в колючий чагарник!
— То були гарні рожеві квіти, — сказав Гілінґдон.
— І гарні довгі шпичаки. Ти справжній садист, Едварде!
— Не те що я, — сказав Ґреґ, усміхаючись. — Саме втілення людської доброти.
Евелін Гілінґдон сіла поруч із міс Марпл і стала весело базікати, звертаючись до неї.
Міс Марпл поклала своє плетіння на коліна. Повільно й долаючи певні труднощі через ревматизм у шиї, вона обернула голову через своє праве плече й подивилася назад. На певній відстані там стояло велике бунгало, у якому жив багатий містер Рейфаєл. Але там не видно було ознак життя.
Вона цілком доречно відповідала на зауваження Евелін (справді, якими добрими були до неї люди!), а її погляд замислено ковзав по обличчях двох чоловіків.
Едвард Гілінґдон здавався добрим чоловіком. Спокійний, але дуже чарівний… А Ґреґ був великим, збудженим, переповненим галасливою радістю. Він і Лакі нагадували їй канадців або американців.
Вона подивилася на майора Полґрейва, який явно перегравав у своєму намаганні здаватися добродушним.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
МІС МАРПЛ ПОРІВНЮЄ
Того вечора в «Золотій Пальмі» було дуже весело.
Сидячи за своїм столом у кутку, міс Марпл із цікавістю озиралася навкруг себе. Їдальня була великою кімнатою, відкритою з трьох боків до теплого запашного повітря Вест-Індії. На кожному столі стояла невеличка лампа, пофарбована в якийсь неяскравий колір. Більшість жінок були у вечірніх сукнях: з-під тонкого ситцю стриміли засмаглі плечі та руки. Перед від'їздом з Англії дружина племінника міс Марпл Джоун із лагідною наполегливістю вмовила стареньку прийняти від неї «невеличкий чек».
— Бо, тітко Джейн, там буде дуже жарко, а я не думаю, що ви маєте щось із тонкого одягу.
Джейн Марпл подякувала і взяла чек. Вона досягла того віку, коли для старих людей природно не тільки фінансово підтримувати юних, а й одержувати підтримку від людей середнього віку. Проте вона не могла примусити себе купити собі якусь дуже тонку одіж! У своєму віці вона рідко зігрівалася по-справжньому навіть у найжаркішу погоду, а температуру, яка тоді стояла на Сент-Оноре, аж ніяк не можна було назвати «тропічною спекою». Того вечора вона була вдягнена в найліпших традиціях провінційної англійської леді — у сіру сукню з мереживами.
Не те, щоб вона була в тій залі єдиною старою жінкою. Там були представники різного віку. Старі фінансові магнати зі своїми молодими третіми або четвертими дружинами. Були подружжя середнього віку з Північної Англії. Весела родина з Каракаса з прийомними дітьми. Узагалі, країни з Південної Америки були тут представлені найбільше, повсюди чулися іспанська та португальська мови. На задньому плані трималися солідні англійські джентльмени — два пастори, лікар і суддя на пенсії. Тут була навіть одна китайська родина. Обслуговування в їдальні здійснювали переважно жінки, високі й стрункі чорношкірі дівчата з гордою поставою, одягнені в біле. Обов'язки метрдотеля виконував досвідчений офіціант-італієць, вино подавав француз, а Тім Кендел тримав усе під своїм пильним наглядом, зупиняючись то там, то там, щоб погомоніти з людьми, які сиділи за столами. Дружина, вельми приваблива молода жінка, вправно допомагала йому. Волосся в неї було природного золотавого кольору, а рот майже завжди розтягнений у широкій усмішці. Настрій у Молі Кендел псувався рідко. Підлеглі з ентузіазмом виконували її розпорядження, і вона вміла знаходити підхід до дуже різних гостей. З літніми чоловіками вона сміялася й фліртувала. Щодо жінок молодшого віку, то вона захоплювалася їхніми вбраннями.