Выбрать главу

— Яких же я людей бачу? — одказує Кармель. — Багатих та вбогих.

— З якими ти людьми, сину, подругуєш? — пита мати.

— Мої друзі — вбогі бідолахи, — говорить Кармель, — от мої друзі!

Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує: «Моє ти сердечко миле, хто ж се тебе обидив, хто скривдив, кажи мені!» І вже обіймає його й до серця пригортає, — дожида тільки щоб він їй поскарживсь, а вона тутеньки його й пожалує і попестить, і покохає. Та він нічого не казав, — тільки подививсь на неї. Мати ще гірш тривожиться та непокоїться, і вже не знати, що думає й собі уявляє, як там обідили й скривдили їй сина, і усе «кажи» та «кажи» вговоряє його та благає.

— Ні, — говорить Кармель, — мене не обижали й не кривдили мене.

— Та чи так, мій голубе, срібро моє, злото моє. Чи справді, не обижали?

— Поправді не обижали, — говорить Кармель.

— То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді й каже Кармель мамі: «Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце, розшарпує!»

Мати почала його вговоряти та тішити якомога: «Такеньки вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньки, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити», — тішила й вговоряла, як вміла, а де слів невистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється.

Одного вечора — чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась — одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось, і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси — співали веснянку, невповні розквітшії квітки ледве пахли, соловейки тільки ще своє щебетання наладжували, як почулася хода тиха, двері хатні розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світла вечірнього здалося удові, що він такий блідий — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньки стиснулось тісно й такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що й голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала й на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з певного та щирого серця виходила!

Ой ідуть дні за днями, Часи за часами, А я щастя не зазнаю, Горе мені з вами!
Нещасливим уродився, Нещасливим згину, Мене мати породила В нещасну годину.
І здається, молодому Нічого журиться, А прийдеться молодому З туги утопиться!
Болить моя головонька, Оченьками мружу; Сам не знаю, не відаю, За чим же я тужу!
Вбогі люди! Вбогі люди! Скрізь вас, всюди бачу, Як згадаю вашу муку, Сам не раз заплачу.
Весно моя, весняночко, Усім несеш дари, Тільки мені безщасному Жодної відради!
Скрізь дивляться тії очі, Що меркнуть від муки, Скрізь, усюди потомлені Простягують руки,  —
Із-за квіту пахучого, Як сонце злоститься, З-за дерева веселого, Як місяць ясниться  —
Вдень, і вночі, і ввечері, І всяку годину! Я ж не маю порадоньки! Я од журби згину.

Проспівав він та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже: «Кармелю! Де, в кого ти навчився такої пісні?»

Кармель іздригнувсь, почувши голос, — пізнав неньку й одказує їй: «Сама ся пісня в мене склалась». І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав й дещо перейняти — тільки що не на веселі радощі сі пісні були складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається.

ІІ

Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст, може, за двадцять неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали під оболоками; по ночнім дощичку порох ледве знімавсь над шляхом, свіжість така округи, і широта, й благодать, що не надихаєшся. Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й цим ранком, ясненьким, ликуючим ранком усе-таки об тім самім співалося у його сумуючій, питаючій пісні, — усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті вбогі й скривджені уявлялися, як очима перебігав він квітучі поля округи.

полную версию книги