— До ваших послуг, сіді!
Хлопець підхопився, мов кролик, став навколішки біля своєї скриньки, постукав об неї щіткою, показуючи, що готовий почистити Оті черевики.
— Ні, — сказав Ота, — дай спокій моїм черевикам, біжи до бару й приведи сюди пані Віветту. Ві-вет-ту!
— Слухаю, сіді.
— Біжи мерщій. Одержиш півфранка. Тільки приведи її, більш нікого! Нікому іншому не кажи й слова!
— Слухаю, сіді, — сказав хлопець і за мить зник у барі.
Ота трохи відійшов. Він не зовсім був певен, що хлопець зрозумів його. Може, замість Віветти вийде хтось інший. Проте з бару вийшла Віветта.
Вона розхилила завісу із скляних кульок і стала на дверях, роздивляючись довкола примруженими очима, наче короткозора. Так її засліпила ніч. Ота рушив їй назустріч і помахав рукою, щоб вона підійшла ближче. Віветта зразу ж кинулася до нього.
— Ото! Ти повернувся! Ти повернувся до мене!
— Ти вгадала, — мовив він, обіймаючи дівчину і гладячи її коси. Він був такий щасливий, що мало не заплакав. — Ти вгадала, — повторив.
— Тепер ти від мене більш нікуди не підеш!
— Ні. — Він оддав би півжиття за те, щоб нікуди не треба було від неї йти, і в цю мить щастя справді уявляв собі, що так воно й буде, що за десять тисяч нещасливих днів купить собі кілька, по вінця наповнених щастям.
Віветта раптом помітила, що в нього неголене обличчя, брудні штани й черевики.
— Що з тобою сталося? Хто це з тобою зробив?
— Пацюки, — засміявся він. — Вони женуться за мною, Віветто. Запевняють, що я вбив людину.
— Ах…
— Але я нікого не вбивав! Присягаюся…
— Для мене це байдуже. Малеш. — Вона дивилася йому у вічі, схиливши голову набік, і на устах у неї грала тиха, зачарована усмішка, які бувають лише в матерів, коли вони дивляться на своїх дітей.
— Я повинен десь «ховатися…
Хтось смикнув його за рукав. Це був хлопець-чистильник, який стояв коло них, сягаючи їм ледве до пояса, й про якого вони геть забули. Хлопець дивився на них маленькими, заспаними очима і всміхався, майже так само, як Віветта.
— Фабор, сіді.
Ота дав йому франк. Хлопець підскочив і кинувся навтьоки, немов боявся, що великий білий сіді помилився, що зараз він помітить це й відбере назад половину скарбу.
— Віветто, я повинен десь сховатися. Бодай на якийсь час.
— Ти сховаєшся, — сказала дівчина, — Зажди хвилинку, я відчиню тобі. — І поцілувала його в уста. — Можливо, це триватиме трохи довше, Ото. Але ти жди, жди! Я неодмінно прийду!
Ота кивнув головою. Він знав, що Віветта прийде. Вона поцілувала його ще раз і побігла. Він перейшов на другий бік вулиці, сів у темній ніші будинку, де раніше спав хлопець. Знайшов там трохи ганчір'я, немов у кубельці. Це було справді маленьке кубельце, проте тільки для одного марокканського хлопчика із щіткою. Ота сидів і ждав, коли повернеться Віветта і, обнявши його за шию, поведе туди, де між ним і світом будуть двері. Більше він не бажав нічого. Така велика була його любов до Віветти і такий великий був його страх.
Невдовзі тихо відчинилися ворота готелю, і в світлі неону з'явилося Віветтине обличчя. Він побіг туди.
— Швидко, — прошепотіла дівчина і повела його за руку непроглядною пітьмою.
В коридорі тхнуло часником, вином і цвіллю. Чути було звуки грамофона і голоси, але набагато глухіші, ніж надворі. Ота й Віветта підіймалися сходами. Ота вже зорієнтувався, де він, і міг далі йти сам, однак Віветтину руку все одно не відпускав. Рука була тонка, проте долоні — тверді, й Ота подумав, що Віветта тут, певне, миє й підлогу, хоч ніколи йому про це не казала, можливо, соромилася. Потім він подумав, що вони йдуть дуже довго, та це, певно, тому, що в темряві; кажуть, сліпим усі дороги здаються нескінченно довгими. Раптом Ота запитав себе, чи любила б його Віветта, якби він був сліпий, і твердо відповів, що любила б. Принаймні доти, поки їй це не набридло б.
Нарешті вони опинилися в її кімнаті.
Віветта замкнула двері на ключ, засвітила світло, й він помітив на стільці біля ліжка підставку із своєю фотографією. Взяв її й похитав головою.
— Що вони на це кажуть?
— Хто?
— Ті, хто сюди приходить.
— Сюди ніхто не приходить!
— Тим краще.
Він сів на ліжко. Його раптом пойняв страшенний дрож, затремтіло підборіддя, плечі, руки.
— Не звертай уваги, — мовив він, цокотячи зубами. — Пройде. Це нерви. На них грає вітер, як на дротах.
— Ох, любий, — прошепотіла Віветта, сіла поруч і обняла його, наче хотіла зігріти. За хвилину дрож в Оти й справді, минув.