— Ти думаєш, що я роблю це з необхідності? Вона обняла його за шию і знову засміялася:
— Ні, я так не думаю. Але тепер ти мене любиш дужче.
Я це відчуваю! Ти любиш мене дужче, бо я не така погана, як вони. А ще тому, що боїшся. І тому, що я не боюсь. Нічого не боюся! У тебе є коричнева безстрашна дружина Айша, і тому ти радий. І тому ти її любиш! Ти щасливий зі мною, а я з тобою, і все чудово. Ти найкращий у світі, — ти мій чоловік.
Та коли вона повернулася з покупками — новою сорочкою, приладдям для гоління, новим тропічним шоломом і харчами, коли почала стригти його волосся, то плакала, аж серце краялося.
— Ох, мої кучерики! — бідкалася вона. — Мої гарні кучерики. Ви вже ніколи не виростете такі гарні, вже ніколи я не побачу вас.
— Цить! — гримнув на неї Ота. — Я ще живий і не збираюсь умирати.
Вона замовкла і тільки тихо схлипувала. Потім зібрала з підлоги волосся і, поки Ота голився, зав'язала собі в хустинку. Відтак обгорілим сірником підвела йому вуса, які були Надто короткі та світлі, і заходилася незграбно голити голову. Коли Ота помив голову, яка проти обличчя була біла, мов сметана, вусики довелося підводити знову, бо вони змилися. Нарешті він глянув у дзеркало. Айша теж глянула і заплакала. Ота зовсім змінився, і вона швидко заспокоїлась, навіть засміялася, що тепер його вже напевне ніхто не впізнає.
— Мій новий чоловік! — сміялася вона. — Мій гарний новий чоловік у гарних білих штанях і з гарною білою головою! Йому личить і так, моєму гарному чоловікові! Йому все личить.
Айша плескала в долоні, охоплена безтурботною радістю й ладна цілувати його без кінця-краю, але треба було вже йти, поки її не почав шукати хазяїн.
— Сиди тут, мій чоловіченьку, будь цяцею, — прошепотіла вона. — Твоя petite femme[59] незабаром повернеться й принесе тобі обід. — Це було схоже на прощання молодят під час медового місяця, і Ота геть розчулився, тримаючи її в обіймах.
Та тільки-но вона пішла, усе скінчилося. Вузька кімната. Голі стіни, розхитані стільці, ліжко, шафа. На стелі плями й щілини. Ненабагато краще за ту тюремну камеру, звідки він недавно втік. Тільки Айша перетворювала її в щось привабливе. Коли ж вона виходила за поріг, тут не лишалося нічого привабливого…
Так, треба звідси тікати, як із першої в'язниці, але куди? І що він робитиме далі?
Ота згадав батька, який не раз казав йому, що з будь-якого становища завжди є вихід, треба тільки його. знайти. Що людині піддається будь-який метал, що на будь-якій землі можна щось виростити, навіть на горбах за Бржежанками, а там же, на перший погляд, росте тільки каміння, і над ним пливуть хмари, як оце тепер над Кутубією. Але там росте і хліб…
«Ні, ні, — наказав він собі. — Це журба, j'ai, cafard, c'est ca, a журба зараз ні до чого, журбою нічому не зарадиш».
Ота погладив долонями свою незвично голу голову, всіяну дивними горбиками, про які досі не знав, і знову замислився. Повернулась Айша.
Вона була трохи стривожена. Араб, слуга, питав, хто у неї в кімнаті — вранці він чув їхні голоси. Довелося дати йому п'ять франків, щоб тримав язик за зубами.
— Ну, що ж, — засміявся Ота, — нічого не вдієш, моя люба. Доведеться сказати цьому кубельцю «до побачення» і йти геть. Те саме я змушений буду сказати й тобі, однак ти не журися. Ти навіки моя. Навіки.
Він обняв її за стан і затанцював з нею вальс під слова «Ти навіки моя». Потім змінив їх на чеські слова «я люблю тебе». Вони кружляли, натикаючись то на ліжко, то на шафу, і Айша сміялася, що це так гарно звучить і виходить; нарешті вона зупинилася, сказала, що, мабуть, її вже шукає хазяїн, і пішла.
Скінчилася ще одна дія цієї гарної п'єси про молоде подружжя. Ота стояв перед дзеркалом, дивився на свою голову й казав собі, що все це було зайве, бо голова його стала тепер така неприродно біла, що тільки викликала підозру; було б куди краще, якби він не стриг волосся, а надів тільки тропічний шолом або джелабу з капюшоном, як тоді, коли їхав з Бужада од Біди і вдавав із себе араба.
Потім йому здалося, що з вусиками він трохи схожий на араба. Вирішив зробити собі з Айшиної шалі тюрбан, якого бачив на голові в Мустафи, та з цього нічого не виходило. Мабуть, шаль була надто коротка. А проте і в такому тюрбані він міг би піти на карнавал.
Та ні відтінок шкіри, ні цей маскарадний тюрбан не були найголовнішим. Головним були очі, їхній вираз. Якийсь зацькований. Не переляканий, а саме зацькований і безнадійний, тепер він, нарешті, це збагнув.
Ота зірвав з голови шаль і весь час дивився на себе в дзеркало, який він жовтий і худий; очі глибоко запали й блищали, мов перламутр. Він сів на ліжко і глянув на свої руки, які в Марокко стали такі коричневі, що серпики нігтів контрастували з ними, наче пелюстки шипшинового цвіту. Ота подумав про те, що, мабуть, уже ніколи не побачить, як цвіте шипшина, а йому так хотілося б іще побачити…