— О боже… — зітхнув Ота, відчувши, як його залила гаряча хвиля радості, і раптом зрозумів, чому Айша так танцювала й сміялася, коли він уперше сказав, що поїде до Каса: вона зраділа, що їм не треба буде розставатися.
— Ти радий? — запитала Айша, дивлячись йому в очі.
— Авжеж!
— Ні, ти не радий, — усміхнулася вона. — Принаймні не дуже. Тобі й досі страшно. Ах, гмама, чого ти так мучишся? Ми ж можемо й не їхати до Каса, якщо ти боїшся. Можемо поїхати на південь, аж до Агадіра. Це глухе місто біля моря, тебе там ніхто не шукатиме і там живе мій двоюрідний брат… Ні, мовчи, гмама, я щось тобі зараз відкрию: я домовилася про машину, яка їде не до Каса, а до Агадіра…
Ота підхопився.
— Змія! — вигукнув він. Айша його знову страшенно розлютила. — Іди геть! Брехуха! Забирайся геть!
Aсina затремтіла.
— Ой ні, гмама! Якщо ти хочеш, я негайно знайду іншу машину, знайду зараз же, і ми поїдемо до Каса. Або куди хочеш! Тільки не сердься! Всміхнися до своєї коричневої дружини Айші! Поглянь, що я тобі принесла.
Айша відкрила на колінах валізку і витягла паперовий мішечок, з якого висипала в пелену жменю коштовностей — три персні, браслет і підвіску до кольє.
Ота на мить заціпенів.
— Де це ти взяла?
— Вгадай! — Айша перебирала цю красу, обертаючи персні так, щоб сонце падало на кольорові камінці й вигравало на них.
— Айшо, — насилу вимовив він. — Ти вкрала це у свого хазяїна!
— О ні, я не вкрала! — заперечила вона обурено. — Це не крадіжка! Він не віддав мені моєї платні.
— Ти негайно підеш назад і все це повернеш!
— Ні, не піду, гмама! Я знайду машину, яка поїде до Каса, і ці речі не поверну нікому. Вони мої! Я їх заслужила, і нам із ними буде добре.
— Негайно поверни! — гримнув Ота. — Я тобі наказую!
— Ні, ні! Ми з тобою такі бідні! — Айша плачучи кинула коштовності у валізку. — Я не буду на них дивитись, але не поверну. Вони мої. Вони наші. Ах, Ото, гмама, ти не знаєш, ти не знаєш…
— Боже, Айшо, — важко вимовив він. — Прошу тебе, піди і віддай це. Я люблю тебе, і ти моя дружина, однак цього не хочу. Іди. Бо якщо не підеш ти, піду я.
— Ні! Ти ні! — Вона підхопилася так рвучко, що валізка впала з її колін і все висипалося на землю.
Ота почав помагати їй збирати. Чиста білизна, мильниця з милом, хустина з його кучерями, фотографія біля керма, його старі штани і сорочка. Вони справді були дуже бідні.
— Біжи.
Він дивився, як вона йде з валізкою в руці, як раптом зупинилася, як вертається назад.
— Але ти не думай, що я вчинила щось погане! — І пішла знову.
Ота втупився очима в пісок під ногами й дивувався, чому його так обурила Айшина пропозиція поїхати до Агадіра, де, може, й справді їм було б краще; адже ще хвилину тому він боявся, що втече звідси і все покине, коли побачить, що Фавлер і Джоанна, які й досі сиділи за кущем, ладні над ним зглянутись. Він не міг собі цього пояснити.
Хтось постукав біля його ніг. Це був маленький чистильник взуття із своїм причандаллям.
— Ні, — сказав Ота і дав йому півфранка, якого забрав від бармена.
Хлопець не міг повірити, що йому подарували півфранка, й заходився завзято чистити Отині черевики, хоч вони й були бездоганно чисті. Хлопець змочив їх водою з пляшечки, помазав крейдою, а тоді розгорнув з ганчірки шматок збільшувального скла, наставив його так, щоб сліпуча пляма падала на мокре полотно, й заходився водити нею сюди й туди.
— Я висушу це в одну мить, пане, — запально сказав чистильник. — Дивись, пане, це велике чарування! — Плічко подертої сорочки зсунулось, і Ота побачив коричневі хлопцеві груди, ребра, як поле, коли з нього піде хлібороб. — Дивись, пане! Черевики вже сухі!
— Ай справді, — здивувався Ота.
Хлопець підняв скло:
— Це скарб, пане!
— Ну звичайно, — потвердив Ота.
І хлопець побіг, щасливий, що заробив півфранка й має скарб, без сумніву, великий скарб, бо це йому щойно підтвердив європеєць.
Ота засміявся. Він раптом відчув полегкість. Йому сподобався хлопець, сподобалося хлопцеве збільшувальне скло, сподобалося Марокко, і він був радий, що приїхав сюди. Радий щиро. Такий радий, що-навіть важко було повірити. А потім йому здалося, що це зовсім просто: так буває, коли встоїться каламутна вода й нагору спливає тільки прозора й чиста, тимчасом як увесь бруд лишається внизу, на дні. У ньому теж раптом відокремилося те, що він любив, од того, що ненавидів. Відокремилося так виразно, що він більше не міг помилитися, навіть завагатись. Ота знав, наприклад, що парочку, яка, мабуть, і досі сидить за кущем, того руданя з білявкою, він люто ненавидить, вони йому чужі й огидні, вони й справді належать до тих, кого він уже ніколи ні про що не просив би, а спокійнісінько б знищив, якби мав таку силу і якби цим чогось досяг. Знав, що вже не повинен заплющувати очі перед ними, й не заплющив їх, коли вони встали й підійшли ближче. Навіть підвів голову, щоб глянути їм у вічі. А потім засміявся, бо то були не Фавлер із Джоанною, а двоє зовсім чужих людей. Та це вже не мало ніякісінького значення. Головне, що тепер він був певен себе.