— Піди продай. Або виміняй на старого картуза. В ньому я наче справжній блазень.
Айша засміялася, що він має слушність: справді, в цьому шоломі Ота був схожий на туриста-блазня. У медіні кричали грамофони, їхні мелодії спіраллю вилися вгору, а тоді раптом падали униз. Сюрчали цикади, ніби косарі мантачили коси. Айша пішла, а Ота ліг у затишку під низько навислим, гіллям і заснув.
Айша розбудила його, легенько постукавши пальцем по лобі.
— En avant! En avant! — вигукнула вона. — Вперед! Вперед!
Він розплющив очі і надів картуз, якого принесла Айша і від якого пахло потом, і вони обоє реготали, сидячи на землі, огорнені темрявою.
Нарешті Ота скинув картуз і сорочку, надів стару і тепер міг іти до медіни. Білі штани він залишив на собі, бо вони дуже подобались Айші. Йдучи Площею Франції, вони побачили поліцейського в мундирі кольору хакі; на зеленій стрічці на грудях у нього висів сюрчок. Ота насунув козирок на самісінькі очі, але поліцейському було байдуже до нього. Вони проминули коричневу браму. Вулиці помітно повужчали. Ревіння грамофонів стало гучніше, густіше. Людей тут було значно більше — одні ходили поміж домами, інші сиділи, притулившись до стіни.
— Аллах мулана! — вигукували жебраки.
— Аллах інуб! — відповідав їм Ота.
— Баляк! — кричали погоничі віслюків. — Баляк!
Він не звертав на них ніякісінької уваги.
— Я була в Мусси, — сказала Айша. — Він жде нас. Нам у нього буде добре. Матимем навіть свою кімнатку.
— Аллах інуб! — усміхнувся Ота.
Незабаром вони зупинилися в темній вуличці, де не було жодного жебрака, і Айша постукала у ворота. Відчинив їм Мусса. На ньому був той самий бурнус, а на обличчі — та сама усмішка, що й колись.
— Добрий вечір, — привітався він по-французьки. — Заходьте, будь ласка. — І повів їх тією самою дорогою, що й колись. Його п'яти виглядали з-під бурнуса і знов ховалися, наче пустотливі котенята. Як колись. — Тут. — І Мусса показав на порожню кімнату.
— Дякую тобі, о Мусса, — сказала Айша.
— Тут є циновки й свічка, — мовив він. — Більше вам, сподіваюся, не треба нічого. Я піду приготую вечерю.
— Дякую тобі, о Мусса, — сказав Ота. — Може, в дворі сидять чоловіки й печуть на вогні рибу?
— Може, — знизав плечима Мусса. — Але я приготую вам кращу вечерю. Айша сказала, що вона твоя дружина.
— Так. Вона моя дружина. Ти що, не віриш?
— Вірю, — вклонився Мусса. — Це велика честь. Я твій слуга, пане. Я йду і негайно приготую вам теплу вечерю. Будь ласка, заждіть мене тут.
— Ні, ми вийдемо надвір.
— Як хочеш, пане. Я покличу вас. — Схилившись у поклоні, Мусса позадкував до дверей.
— Чого ти хочеш надвір, гмама? — запитала Айша.
— Тут душно, — відповів Ота. — І, крім того, я хочу знайти друга. Побудь тут…
— Ні. Я піду з тобою.
Крутими сходами вони пішли вниз. У дворі горів вогонь, коло нього сиділи темні постаті в тюрбанах і ганчір'ї з мішковини. На небі мерехтіли зорі: час од часу, коли полум'я шугало вгору й освітлювало все довкола, вони гасли. Тоді западала ще густіша темрява, у якій було видно тільки яскраві зорі на небі, а внизу — червоні жарини та блискучі людські очі. Ота пригадав, що колись це йому здавалося фантастичною картиною з пригодницького роману. Тепер уже ні. Тепер він бачив у цих людях тільки звичайних бідарів.
Одного з них Ота упізнав, того, що був у піджаку без рукавів, і другого, який мав капці, проте роззувався коло вогню, наче хтозна-як беріг їх. Він раптом пригадав і їхні імена: той, із капцями, був Мухаммед, а той, що в піджаку, — Ісмаїл. Інші троє були йому незнайомі.
— Добрий вечір, — привітався він.
Всі підвели на нього очі, але не відповіли. Ота був з вусиками, і його ніхто не впізнав. Чи, може, про нього тут уже забули?
Разом з Айшею він підійшов ближче.
— Я Ахль. Твій брат, Ісмаїле. Ти дав мені своє фото, пригадуєш?
— Аякже! — вигукнув Ісмаїл і встав. Босі пальці його ніг розійшлися віялом, немовби тіло, яке вони тримали на собі, було страшенно важке. Ісмаїл зблизька глянув Оті в обличчя. — Ти змінився…
— Так, я тепер зовсім інший, — засміявся Ота. — Просте я справді Ахль. І тепер навіть ще більше, ніж тоді.
— А це Айша! — сказав Мухаммед.
І теж устав.
— Моя дружина Айша, — сказав Ота.
— Та ну? — здивувався Мухаммед. — Сідайте.
Вони сіли до вогню. Троє незнайомих чоловіків мовчки стежили за ними спідлоба.
— Де ти так довго був? — запитав Ісмаїл. — Так, це мій друг Ахль, — пояснив він решті, показавши в усмішці зіпсовані зуби. — Де ти так довго був? — запитав знову.