— У вашій країні.
— В Дар-ель-Бейді? — здивувався Мухаммед. — Чому ж ти ні разу не прийшов сюди?
— Я не був у Дар-ель-Бейді, — сказав Ота. — Я був далі—в Рабаті, в горах, у Бужаді, в Марракеші. Це дуже гарна країна.
Він замовк. Чоловіки пильно дивилися на нього і теж мовчали.
— Так, це дуже гарна країна, — сказав Ота знову.
Йому ніхто не відповів. Він озирнувся, трохи засмучений. Його раптом пойняло тривожне почуття, що ці люди йому ніколи не повірять і не зможуть повірити, бо вони не знають нічого, крім свого рідного міста й гавані.
— Це багата країна, — сказав Ота.
Та тривожне почуття, що ці люди не можуть йому повірити (все, що він казав, неодмінно видавалося їм брехнею, фальшю, бо суперечило їхньому досвіду) і що з ними він ніколи не знайде спільної мови, не покидало його.
— Так, це гарна, багата країна, — повторив він збентежено. — І вона ваша. Ваша!
Але й це пролунало, як вигадка, як щось страшенно нереальне, у що ніколи ніхто серйозно не повірить. Ота відчув, як його охоплює безнадія. Все було зовсім інакше, ніж він сподівався. Раніше — навіть іще сьогодні до обіду, — йому здавалося, що він просто прийде до цих людей і скаже їм це спокійно, весь час терпляче повторюватиме, як муедзин із вежі мінарета, коли треба, то й цілі місяці, роки… А тепер він навіть сам собі видавався актором, який сказав свої слова і йде зі сцени, засоромлений, розхолоджений глухою публікою. Впавши в розпач, Ота ждав тільки одного — щоб вони негайно щось сказали або зробили. Негайно! Хай заперечують йому, хай навіть глузують з нього, але хай заворушаться, хай спалахнуть бодай іскоркою і не дивляться так, наче перед ними недолугий блазень.
Ота підхопився:
— Чого ви так на мене дивитесь? Я кажу вам правду! Ви тут народилися. Тому ця країна ваша. Твоя! Твоя! Твоя! Ви повинні її взяти! — Він тицяв пальцем то на одного, то на іншого. Хтось узяв його за руку.
— Облиш мене! — вирвався він.
— Сядь, гмама, — сказала Айша. — Чого ти так кричиш? Може, тобі знову страшно?
Ота похитав головою, проте замовк і сів.
Айша мала слушність. Йому й справді стало страшно, що він прийшов не туди, куди слід, і що й тут, і ще десь замало тих кількох слів, які він міг цим людям сказати. Та він не знав, Куди піти іще й що сказати, отож не лишалося нічого іншого, крім одного: ще раз спробувати розворушити їх. Це була єдина надія.
— Ви не вірите мені? — запитав Ота схвильовано. — Чому?
— Тебе називають Ахль, — озвався нарешті один із трьох незнайомих чоловіків, — проте я бачу, що ти білий. Чого ж ти прийшов до нас? І коли вже прийшов, то чому не говориш, як білий?
— Білий теж іноді каже правду. Я хочу лишитися між вами.
— Але чому? — запитав другий незнайомий чоловік.
— Бо так треба, — відповів Ота. Він переводив очі з одного обличчя на інше й бачив насторожені погляди. Йому навіть здалося, що це його власний погляд, який просто відбивається від них. Це було сумно. — Приймете мене до себе?
Один із чоловіків простяг ногу до вогню, потім знову підібгав її. Ніхто не відповідав. Тоді озвався Ісмаїл:
— Ахль — добрий чоловік. У мене є його образ.
Ота квапливо вийняв із кишені шматинку з фотографією:
— Я теж досі ношу з собою твій образ, Ісмаїле. Він супроводжував мене по всій країні…
Ота затнувся. Біля вогню з'явилася нова постать. Вона виринула з темряви так несподівано, що, здавалося, вийшла з полум'я. Це був підліток з кривими зубами.
— Це часом не Ганеш? — запитав Ота.
— Ганеш, — притакнув Ісмаїл. Підліток засміявся.
— Авжеж, це я, Ганеш! — сказав він, переступаючи з ноги на ногу. — А ти білий румі, який уже був тут. Засунь руку в білу кишеню і дай мені грошей! Ти багатий, бо маєш білі штани! Ти багатий румі!
— Іди геть, — сказав Ота. — Ти злодій. Тобі не місце серед цих людей.
— Я не злодій! — вигукнув Ганеш. — А от ти підлий, скупий румі! Це тобі не місце серед нас! Сам іди геть! — Він вищирив зуби й заскреготав ними, а очі його закотилися, немовби з ним стався припадок епілепсії.
— Так, іди геть! Ти румі! — вигукнув, підводячись, один із незнайомих чоловіків.
— Замовкни! — гримнув на нього Ісмаїл.
Той неохоче сів. Але Ганеш не вгавав:
— Румі! Румі!
— Краще ходімо звідси, гмама, — прошепотіла Айша.
Ота кивнув головою і встав. Сьогодні йому й справді вже нічого не пощастить тут зробити.
— До побачення, — сказав він.
Відповів йому тільки Ісмаїл. Ота рушив з Айшею до будинку.
— Румі! Румі! — кричав їм услід Ганеш.
— Ми не злодії! — вигукнув незнайомий чоловік. — А ти злодій! Ти білий!..