Ота засміявся. Певно, він трохи перебільшив. Але хто, зрештою, може сказати, що його жде в тій дивній, загадковій країні, в тому Марокко?..
Пополудні Ота і пан Дантон почали пропивати шістдесят франків. У їдальні шампанського не знайшлося, було тільки столове вино, по вісім з половиною франків за літр, але то їх не дуже засмутило — гроші залишаться на завтра, і можливо, одразу після прибуття до Касабланки вони запросять на чарку зятя пана Дантона, який чекатиме там на них з машиною марки «пежо». В усякому разі, пан Дантон щодо цього анітрохи не сумнівався — ні в зятевому «пежо», ні в тому, що зять охоче з ними вип'є, бо він полюбляє анісетту — це такий чудовий напій! — словом, п'є анісетту, хоч сестра Мюгетта страшенно сердиться й після кожної поїздки чоловіка вимагає: «Ану дихни!» Вони посміялись, і Ота запропонував трохи заощадити для Мюгетти, щоб настроїти її на добрий лад, привезти їй який-небудь подарунок, наприклад… наприклад… Він не міг одразу сказати, що саме, але це було не так важливо. Щось таке, що її потішить.
Пан Дантон погодився, однак потім згадав про сьогоднішній двобій і почав вихваляти переможця до небес, хоч Ота й признався, як було насправді: він мало не впав, і від нокауту його врятував пароплав. Од Гадюки він був далеко і, мабуть, не завдав би йому цього фатального удару, але пароплав змилосердився й кинув Гадюку йому назустріч, мов на виделку, саме туди, де кулак, точніше удар, має найбільшу силу. Все сталося не раніше й не пізніше, а саме тоді — Гадюка налетів, як бомба, і наразився на нього. Бум!
— Бум! — реготав пан Дантон, проте все-таки вважав, що то було неабияке мистецтво (а головне, мудра голова, сильні руки плюс величезна відвага) і що в Марокко це йому знадобиться, бо там людині вистачає клопоту.
Так зайшла мова про африканців, і Ота згадав арабів, які сидять на носі пароплава, наче сніговики. Алжірці з Епінака принаймні мали сорочки і штани.
— А втім, — міркував Ота вголос, — можливо, що ці теж їх мають, але поклали в клунки і наділи своє вбрання, бо вертаються додому. Може, вони просто не хочуть бути схожими на європейців.
— Еге ж, еге ж, може, й так, — притакнув пан Дантон і додав, що це страшенно впертий народ, до того ж іще пихатий, хоча ніхто не знає чому.
— Можливо також, що вони бережуть свої штани, — знову озвався Ота, — і надінуть їх тільки вдома, на найбільше свято, коли захочуть причепуритися й похвалитися ними.
Пан Дантон кивнув, мовляв, він нітрохи не здивувався б, бо все, що зароблять, вони тринькають на дурниці, аби тільки вирізнитися з-поміж інших.
— А втім, мабуть, у них таки немає штанів! Мабуть, для них це надто дорога річ! — мовив Ота.
Пан Дантон посміхнувся й сказав, що штани дорогі для всіх, а ця голота просто страшенно ледача.
— Через те вони нічого не заробляють, можете мені повірити, друже.
— Не знаю, — сказав Ота, — однак в Епінаку вони працювали добряче. Був серед них, приміром, такий собі Алі…
І він почав розповідати, як потішався з арабів, як завжди плутав їх, як позичав Селімові годинника і як потім араби погрожували ножами і нарешті поцупили в нього годинника, щоб Селім мав чим бавитися, коли залишався в бараку сам.
Пан Дантон реготав, аж за живіт брався.
— Бачите, друже, бачите! Ви довірились і жорстоко за це поплатилися. Ви надзвичайно порядна людина, я це одразу визначив, і моє серце, якщо можна так висловитися, зраділо й ожило. Тільки з ними ви не повинні дружити, я вас від цього всіляко застерігаю. Вони — це вони, а ви — це ви. Ви пан! Не те, щоб я їх ненавидів, вони цього не варті, але це брудна, невдячна й невихована громада, яка може тільки завдати шкоди вашому тілу й душі. І вашій кишені, вашому престижеві, вашій честі теж. І взагалі всьому, що ви маєте на собі, в собі і довкола себе. А може, й перед собою. Я навіть не знаю, як це вам просто й дохідливо пояснити, скажу лише, що там, де у вас підлога — у них стеля, бо вони живуть у норах, мов скорпіони, і тільки-но ви почнете до них нахилятися, зразу ж упадете й опинитесь у багні. В смердючому й вошивому багні — одне слово, в мерзоті. І ніхто вас із цього не захоче витягти, вами всі гидуватимуть, бо ви втратите кастовість. Якщо хочете приклад — скажіть — і я до ваших послуг…
На жаль, до цього не дійшло, бо пан Дантон перевтомив свої голосові зв'язки, і голос у нього зник. «Хуррр!» — і полетів, наче сполохана пташка.
Ота реготав, а пан Дантон відкашлювався, мацаючи себе за горло. Ніби настроював його… Аж поки все-таки намацав якусь струну, хоч і страшенпо хрипілу.