— Гм. А ти? Давно боксуєш? — запитав Ота.
Каміль засміявся:
— Я? З пелюшок! Власне, ще раніше! Я боксував і грав у футбол ще в материнській утробі.
Обидва голосно зареготали.
— А хто… — поцікавився раптом Ота, — хто ця білявка? Перрейрина дружина?
— Джоанна? — Каміль кивнув головою. — Так. Тебе це, мабуть, дивує?
Вони цокнулись, і Каміль хвилину потримав коньяк у роті, перш ніж проковтнув.
— Вона англійка. Дочка священика.
— Дочка священика?
— Ну, може, пастора, — сказав Каміль. — Я не знаю, як їх в Англії точно називають. Проте вони одружуються і мають дітей. Ходімо?
З шістдесятьох франків у Оти лишилося ще понад сорок, і підіймаючись на палубу, Ота весело пританцьовував. Був радий, що познайомився з Камілем. Схоже, що це добрий хлопець, хоч і трохи відлюдько. Але хто б на його місці зміг бути веселуном… Отже, Джоанна! Йому подобалось це ім'я і те, що вона — дочка священика. Це додавало їй привабливості. Свята, черниця, майже недосяжна…
На носі пароплава стояв кремезний чоловік. Заклавши руки за спину, він дивився на арабів, які сиділи навпочіпках, дивився так пильно, мовби спостерігав рибок в акваріумі.
— Це наш латиш, — сказав Каміль Верхарт. — Агов, Густе!
Густ здригнувся, обернувся й вирячив на них свої бляклі очі з темними, як чорні мухи, зіницями.
— Поглянь, Густе, — Каміль показав на Оту, — це той боксер, який сьогодні нокаутував Гадюку.
Густ радісно всміхнувся, звів брови і широко розплющив очі.
— Це добре, — сказав він швидко. — Гадюка — негідник. Гадюка не вартий того, щоб жити на світі!..
— Тобі вже краще? — перебив його Каміль.
— Гадюка не вартий того, щоб жити на світі! — уперто повторив Густ. — Ні, мені не краще! Не краще! І я не вийду на ринг, робіть зі мною, що хочете! Мені треба ще добре відпочити! Щонайменше три дні! — І вирячився на Каміля… Той похитав головою:
— Мені байдуже. Здавалося, Густа це заспокоїло.
— Але потім вибухне справжня бомба.
Він підвів палець і так пильно подивився на Оту, що здавалося, його зіниці — оті чорні мухи — вилазять з очей, щоб полетіти геть. І Ота раптом повірив, що це справді буде бомба, коли латиш вийде на ринг, страшна бомба, яка потрясе ринги всього світу. Він уже нітрохи не дивувався Перрейрі, що той ангажував Густа.
— Отака бомба! — замахнувся Густ кулаком.
— Гляди не вбий мене, — почувся за плечима голос.
Це був Марсель Петіжан, чемпіон Ельзасу. Він вифрантився в темно-синій пуловер, на шию пов'язав хустку канаркового кольору, чорне волосся змастив брильянтином.
— Тільки гляди не забудь про свої слова, Густе. Де вибухне ця бомба? І коли?
Густ не відповів. Не попрощавшись, він пішов собі. Ішов так бадьоро, немов бачив попереду нескінченно довге шосе, Але, ступнувши десять кроків і дійшовши до краю палуби, мусив зупинитися, повернутися й рушити назад.
— Він пришелепкуватпй, — засміявся Марсель Петіжан.
Хвилину панувала тиша.
— Його надто часто били по голові, — сказав нарешті Каміль.
— Не треба було даватися!
— Як на мене, то це вже зовсім не спорт, — озвався Ота.
— О боже, — зітхнув Каміль і глянув на нього так, наче той сказав надзвичайно мудру сентенцію, але таку очевидну, що вона прозвучала як нісенітниця. Наприклад, що цей океан не з лимонаду.
— Ні, це спорт, тільки треба вміти битися, — засміявся Марсель, плюнув в океан, і всім стало ясно як день, що коли хтось і вміє битися, то це він, Марсель, чемпіон Ельзасу.
— Густ був колись, видно, непоганий хлопець, — сказав Каміль. — Але він піймався на гачок.
— От саме цього він і не повинен був робити, тут теж треба знати, що і як, — заявив Марсель. — Перрейра свиня, це всім відомо. Проте, знаючи це, я відповідно й поводжуся. Щоранку замість молитви проказую: «Монді свиня…»
— Не репетуй! — цитькнув на нього Каміль.
— А чому? Якщо він свиня, то свиня, і нехай це почує! А може, я його зовсім не боюся? Коли треба буде, то скажу йому це в очі. «Монді Перрейра, — скажу я йому, — ти паршива свиня!» І хай спробує мене вигнати! Хто в нього залишиться? Нас тільки четверо, власне, троє…
— На твоєму місці я б на це не розраховував, — сказав Каміль. — Фавлер, певне, має когось у резерві.
— А що це за один? — запитав Ота.
— Фавлер, — Каміль потягнувся й позіхнув, — Фавлер — це той чоловік з африканського берега, який домовився з Перрейрою про нашу поїздку. Він уже жде нас не діждеться.
— Це теж якась свиня! Я певен! — вигукнув Марсель Петіжан. — Але якщо він гадає, що я стелитимусь перед ним…