— Цитьте, хай йому чорт, — невдоволено буркнув Каміль. — Мене більше цікавить, хто під час нашого Турне пошиється в дурні.
— Я напевне ні!
— Перрейра теж ні, а Фавлер тим більше, — прогув Каміль. — Отже, хто?
— Може, ти, — засміявся Марсель.
— Це ми ще побачимо, — відказав Каміль. — Я іноді хоч і падаю, однак устаю дуже швидко.
Він замовк. Марсель тихо насвистував. ~ — Ну, то adieu, — Каміль подав Оті руку. — Наступного разу частую я.
— Ти ба, ці джентльмени пили, — заздро сказав Марсель. — Нема того, щоб запросити товариша… — І пішов за Камілем.
Ота Скала дивився їм услід і думав про те, що добре мати мудру голову й сильні руки, як про це недавно казав пан Дантон. Мудру голову, сильні руки й пристойне ремесло. Не таке, як у цих двох.
Повз нього пройшов латиш Густ, так квапливо, немовби вирішив дійти до Марокко пішки. Обернувшись йому вслід, Ота побачив далеко в морі червоні відблиски заграви. Вони тяглися вузькою смугою від пароплава аж до обрію, куди котилося сонце. Їх перетинали, розбивали хвилі, й здавалося, ніби то криваві сліди, що їх залишив якийсь поранений. Може, Каміль, може, Густ, а може, обидва. Це було гарне видовище, проте воно породжувало похмурі думки, і Ота обернувся до моря спиною. Він хотів дивитися на світ веселими очима.
Прямо над пароплавом у небі висів блідий місяць і всміхався до Джоанни Перрейри. Вона стояла сама на палубі першого класу, дивилася вдалину в бінокль, схожа не на дочку пастора, а на дочку місяця; в сутінках вона була така ж бліда й ледь окреслена, як і місяць.
— Агов, Джоанно, — сказав Ота.
Вона, звісно, його не почула. Він сказав це дуже тихо, уявивши собі, як це було б прекрасно, коли б вони були знайомі і, може, кликали б одне одного на ім'я. Джоанно! Ото! Любий!
І Ота несподівано рушив до неї. Нічого не міг із собою вдіяти — вона йому подобалася. Зрештою це було цілком природно. Коли вони не знайомі, то можуть познайомитись; а коли познайомляться, то, можливо, кликатимуть одне одного на ім'я; а потім дійдеться й до слів «любий» та «ma chere».
Ота вибіг по східцях до бар'єра першого класу, але переступити його не наважився. З нього вистачило й того, де він був. Звідси до Джоанни він міг доторкнутися рукою. До всієї Джоанни. Це вже не була бліда тінь. Джоанна була в білій сукні з рожевими квіточками, й коли раптом опустила бінокль і глянула на нього, на Оту, він помітив у її очах червоні іскорки, відблиск вечірньої заграви.
Ота спробував якнайчарівніше всміхнутися.
— Не сердьтеся, мадам, але я хочу вам подякувати.
— За що? — здивувалася жінка.
— За те, що ви заступилися за мене…
— Звідки ви знаєте, що я за вас заступилася?
— Ну… — несміливо мовив Ота. — Це ж ясно як день. Без вас пан Перрейра не заплатив би мені ані сантима.
— Та що ви, — всміхнулася вона. — Ви цю винагороду заслужили, а мій чоловік — людина порядна.
Вона ще раз всміхнулася, тільки на мить, немовби казала: «Ну, годі, тепер іди!» — підняла до очей бінокль, і Ота раптом зрозумів дві речі: що Перрейра не порядна людина і взагалі всій розмові кінець.
— Отже… та я все-таки вам щиро вдячний, — мовив Ота збентежено і відійшов.
Він розумів, що не треба було так легко піддаватись. Проте йому більше нічого не спадало на думку. Жодного слова. Заперечити їй, сказати, що її чоловік негідник, мерзотник і його треба послати під три чорти вже хоча б тому, що у нього така чудова дружина. Але казати їй цього він не міг, бо то була незвичайна жінка. Якась особлива, ніжна й тендітна. Справжня ікона… Одне слово, пасторова донька. Що ж тепер робити?
Він не знав. Ще хвилину постояв унизу, чи не трапиться якась нова нагода. Повз нього пройшла смаглява дівчина з білими коралами на шиї і всміхнулася. Вона всміхалася йому весь час. Він охоче відповів би їй, уже хоча б із чемності, однак нагорі й досі стояла Джоанна, може, навіть бачила його і, чого доброго, могла подумати, що він бігає за нею. Ні, не варто. Хай дівчина ображається, байдуже.
Ота тинявся під палубою Джоанни, не дуже близько й не дуже далеко, аби вона бачила, що він лишився тут, що позирає на неї і йому прикро, що вона дала йому відкоша. Може, щось станеться, скажімо, згори впаде цидулка. Це буває, хоча з ним такого не траплялося ще ніколи… Авжеж, можливо, десь поблизу стоїть Монді Перрейра, і Джоанна повинна поводитися стримано… А якщо цидулка не впаде, то чому б йому самому не написати їй?.. Тільки написати треба розумно, а в нього це навряд чи вийде, тим більше по-французькому…
А може, з чимось прийти до неї, щось їй принести і знову зав'язати розмову? Та що він може принести? Ба ні, краще написати цидулку, скажімо, всього кілька слів, як пишуть на фотографії. Так, цього було б достатньо! «На знак вдячності я приніс вам, мадам…» Або нічого не казати, тільки подати фото й чекати, доки вона спитає, що це таке. «Моя картка, мадам. Звуть мене Ота Скала, і на знак вдячності…»