— Ой! — скрикнув пан Дантон, випустив валізочку й почав падати. Він замахав у повітрі руками, немовби шукав тієї соломинки, за яку хапається потопаючий. — Ой! — скрикнув він знову, впавши боком на сходи. — Ох… — вимовив утретє, точніше, простогнав. Він напівлежав біля сходів і тер коліно.
— Що сталося? — запитав Ота. — Ви щось собі пошкодили?
— Думаю, нічого страшного, — болісно всміхнувся пан Дантон. — Але коли ваша ласка… — Він наставив лікоть, й Ота почав його підводити.
— Дякую, друже, — сказав пан Дантон і спробував ступнути крок, але не зміг. — Клята нога!
— Це пройде, — сказав Ота. — Трохи посидьте…
— Гей! — закричав раптом пан Дантон і помахав рукою в напрямі воріт. — Агов! — Та голос у нього зірвався, знову випурхнув, наче канарок, і пан Дантон тільки недолуго закудкудакав: — Он мій зять. Мерщій приведіть його сюди!
— Отой?
— Ні! Он він стоїть у білому капелюсі!
— Отой у панамі?
— Так. Мерщій! Швидше! Біжіть!
— Ну ясно, що біжу! — підстрибнув Ота, поставив валізу й побіг. Кумедний чоловік цей пан Дантон — йому треба було б упасти не на сходах, а на рингу. Як Гадюка, наприклад! Тоді він знав би, що це означає…
Ота вже був на вулиці, на яскравому сонці. Затулив очі, як сліпий. Зять пана Дантона, одягнений у костюм із шовку-сирцю, саме закурював сигару. Ота смикнув його за рукав.
— Вибачте, мосьє, пан Дантон чекає он там!
Чоловік у костюмі з шовку-сирцю обернувся й кинув сірника. У нього були чорні вусики й чорні злі очі:
— Що? Хто?
— Пан Рене Дантон…
— Яке мені діло до вашого пана Рене Дантона!
— Хіба ви не його зять?
— Звичайно, ні.
— Вибачте.
Чоловік нічого не відповів.
— Хам, — вилаявся Ота по-чеськи. Роззирнувся. На краю тротуару стояв ще один чоловік у панамі, проте навряд, щоб це був зять пана Дантона: в нього були темні окуляри й скуйовджена борода.
— Вибачте, ви часом ждете не пана Рене Дантона?
— Кого? — Чоловік звів брови, немовби згадував своїх незліченних знайомих. — Ви сказали, пан Дантон?
— Так, — кивнув головою Ота. — Пан Рене Дантон.
— Гм, — наморщив чоло бородань. — Гм… Здається, я не маю такої честі…
— Дякую! — вигукнув Ота. Приємно було б поговорити з такою чемною людиною, але він не мав часу. Ота знову огледівся.
На тротуарі стояло й проходило багато європейців, однак жоден з них не мав на голові білого капелюха. Пан Дантон явно помилився.
Ота повернувся до брудного вестибюля. Пішов до сходів. Там нікого не було. Він озирнувся. У нього було таке враження, що сьогодні він тільки те й робить, що озирається. Пана Дантона у вестибюлі не було. Ота метнувся до сходів, наївно сподіваючись, що пан Дантон лежить там на останній приступці розтоптаний, як бананова шкуринка. Там, звісно, його теж не було. Він щез, як дух.
А з ним щезла і його, Отина, валіза.
На коротку мить Оту пронизала страшна підозра, але він одразу відігнав її від себе. Адже вчора пан Дантон оддав йому гаманець, тож навіщо красти сьогодні валізу, в якій не було більше нічого? Дурниця. Дурниця. Мабуть, просто кудись одійшов… Але ж він не міг ходити, бо послизнувся і пошкодив ногу!
«Дивина… А може, це не ті сходи, на яких я його покинув?»
Ота розгублено обвів очима вестибюль. Там були ще одні сходи, проте вони вели в порожній коридор. А першими сходами ще й досі йшли люди, пасажири з «Менари». Ота побачив того зморщеного, мов яблуко, діда, який недавно чистив у їдальні ножем нігті, озираючись на всі боки, наче він замишляв щось лихе. Побачив й інших, кого знав в обличчя, і ту бліду жінку з рум'янощоким хлопцем, який так багато їв, коли всім було недобре. Потім пройшли араби у брудних білих бурнусах, ті сніговиті без штанів, які враз пробудилися до життя й тепер посли на плечах кожен свій клунок. Ні, пан Дантон стояв тут, отут, біля цієї розтоптаної коробки з-під цукерок. На цьому розчавленому гроні винограду він послизнувся, отут сперся на стіну й застогнав!
«А може, йому стало краще, і він пішов слідом за мною? Але тоді ми неодмінно зустрілися б… Мабуть, він помилився й показав мені на когось іншого, а коли я побіг, прийшов зять і повів його до машини, вони тепер там сидять і ждуть мене!»
Так, це було єдино можливе пояснення.
Ота знову побіг на вулицю, цього разу до машин. Біля тротуару їх стояло кілька, дві навіть марки «пежо», проте це були таксі, і водії в фесках почали смикати Оту за рукав:
— Таксі, мосьє! Таксі! Я знаю недорогий готель! Таксі!..
Ота вирвався від них і перебіг на другий бік вулиці. Там стояло п'ять приватних машин, але в жодній з них пана Дантона не було.