Ота дав великого гака і обійшов поліцейського, а тоді подався в протилежний бік од порту, туди, де зеленів парк. Сів на лаву в затінку фіолетового куща й задивився на пам'ятник, який білів попереду, прекрасний у своїй мармуровій розкоші. На ньому ручкалися двоє вершників — француз і араб; кінь француза дивився назад, ніби сумував за Парижем, а кінь араба опустив голову, неначе чогось соромився. Насправді ж він, мабуть, пасся.
Ота враз відчув страшенний голод. Глибоко вдихнувши, він зігнувся, щоб стиснути шлунок. Він уже не раз так робив і мав щодо цього певний досвід: коли отак скорчитися, то це допомагає краще, ніж коли б ти затяг пояс. Голод справді відпустив, принаймні настільки, що Ота міг знову зосередитися на болючому для себе питанні: що ж далі?..
Та замість відповіді у нього виринуло інше запитання, може, зайве і наївне в цій ситуації, але таке живе, що він мав над чим задуматись:
«Як же це все-таки могло статися? Чому собака Дантон не вкрав гроші ще вчора на пароплаві, коли для того була слушна нагода? Чому він їх повернув?» — І відразу ж відповів: «Бо на пароплаві злодій нікуди не міг би з ними втекти, тим більше, що він був єдиний, кому я показав свої гроші. Я міг би зчинити галас, і його обшукали б. Він повинен був би показати свій багаж… а хто знає, що там було. Ні на якій виставці курей у Франції він, певно, не був, та й заради зубів теж не їхав би у такий світ. Певно, він і їх десь украв…
Але навіщо, в такому разі, він узагалі взяв учора гроші, коли я бився з Гадюкою?.. Просто для того, щоб їх не потяг хтось інший, а це дуже легко могло статися. Словом, він їх беріг. І ще для того, щоб примусити мене замкнути їх у валізу, бо з нього, мабуть, поганий кишеньковий злодій…
А що було б, якби я не поклав гроші у валізу?! Все одно мені не пощастило б їх зберегти. Напевне, в Каса він би сказав, що зять не приїхав і нам треба поки що зупинитися в готелі, а вночі витяг би їх у мене з кишені чи з-під подушки й накивав би п'ятами. Але для мене це було б набагато краще, бо лишився б принаймні закордонний паспорт…
Та все сталося інакше… Що ж тепер робити?»
Цього разу відповідь не прийшла так легко. Ота сидів, усе ще скорчившись, і підборіддя його майже торкалося колін. Зі щиколоток правої руки знову потекла кров, він поліз у кишеню по хустинку й намацав там зіжмакані папірці. Це були сорок франків, решта з тих шістьох десяток, які йому вчора виплатив Монді Перрейра.
Ота дивився на них, зачудовано всміхаючись, ніби це були перші гроші в його житті.
«Знову моя голова! Знову вона про все забула!»
Він ляснув себе по лобі. Засміявся. Почав гарячково шукати по кишенях, що ще в них знайде, що ще там лишилося. Знайшов хустинку, яку не зашкодило б випрати, старого дешевенького ножа, зіжмакану пачку з однією сигаретою, сірники й конверт із фотографіями в капітанському кашкеті. Здивувався, як це вони опинилися в кишені, адже він завжди тримав їх у валізі разом з листами від рідних. Але так і не зміг пригадати. Зрештою, яке це мало значення.
Він розклав свій скарб на лавці й почав його розглядати. Це було жалюгідно мало, а такого, що він міг би заставити або продати, не мав нічого. Розгладжуючи на коліні сорок франків, Ота почував себе так, мовби йому з неба впало золото. Якщо добре подумати, то становище його не таке вже й погане. Він міг, наприклад, піти й купити собі щось попоїсти. Або випити на зло, а може, й за кращі часи! Міг навіть знайти собі якусь дешеву кімнату, замкнутися в ній, опустити жалюзі, впасти на ліжко і все гарно обміркувати…
Це останнє вабило його найдужче. Лежачи, та ще й у сутінках, йому найкраще думалося, а крім того, він зміг би хоч трошки побути на самоті. Може, він щось та придумав би, коли б мав спокій і почувався в безпеці, може, голова зглянулася б над ним.
Ота зібрав свої речі й підвівся. В кіоску на розі парку купив пачку сигарет, аби було що курити, коли складатиме в кімнаті плани, й листівку з маркою, щоб дома знали, де він тепер. Про голод він уже геть забув.
Ота звернув у першу ж велику вулицю праворуч. За чверть години набрів на пошту й довго переступав з ноги на ногу біля конторки, перевіряючи на нігті розписане перо і обмірковуючи зміст свого послання. Нарешті написав:
« Дорогий тату,
я вже не у Франції, а заїхав аж до Африки. Тут жарко, а все інше дуже гарно. В мене все гаразд » .
І поставив крапку. Лишалося ще багато місця, а він не знав, про що писати далі.
«У мене все гаразд, ха-ха! Ну звичайно, все гаразд: я маю тридцять шість франків, ножик, невипрану хустинку й сорочку, з якої бруд уже аж капає. Більше нічого, тату, нічогісінько… Та мені вистачить і цього, й ти ще побачиш, чого я досягну!»