Він голосно засміявся. Це, звісно, не був безтурботний сміх, але не можна було сказати, що це сміх, вияв веселості.
«Я сумую за домом, однак повернуся ще не скоро.
Зичу тобі доброго здоров'я й цілую.
Твій Ота».
Він поклав ручку. «Так. На зло не повернуся, навіть хоч би все Марокко перевернулося догори ногами! І поліція теж! На зло! Бо який же я тоді Скала з Чехословаччини?»
Він кинув листівку в скриньку, і щось раптом спонукало його повернутися до віконця й попросити телефонну книгу. Спершу він шукав під літерою «Е», «Embassades — Посольство», потім під літерою «С», «Consulates». Ні чехословацького посольства, ні консульства в книзі не знайшов. А втім, навіщо вони йому? Чим йому зарадили б ті вичепурені пани? Видали б новий паспорт? Позичили б грошей?
Аякже, наставляй кишеню! Найбільше, що вони могли б зробити, це відіслати його додому, але все одно це хтось мусив би оплатити. Хто ж іще, як не його батько…
Навпроти пошти Ота купив білого хліба й сиру і, простуючи в глиб європейського міста, жадібно їв, розглядаючи при цьому фронтони будинків, чи не помітить де напис: «Готель». Але бачив тільки більш чи менш розкішні заклади, на які в нього не вистачило б грошей й куди він у своїй сорочці не зміг би навіть поткнутись. У першому ж провулку Ота помітив гараж і вирішив не гаючись запитати про роботу; може, тут удалося б десь у кутку й ночувати, щоб не платити за готель.
Замурзаний чоловік у кепці й подертому комбінезоні, засунувши голову під капот великого сітроена, порпався в розподільнику.
— Послухай, друже, — плеснув його Ота по плечу. — Чи не можна тут трохи підробити? Я кваліфікований автомеханік.
Чоловік поволі випростався.
— Зараз — ні, — відказав той. — Але треба запитати у патрона.
— Розумієш, — тихо мовив Ота, дивлячись у його приязні сірі очі, — в мене немає документів… Це нічого?
— А, чорт! — промимрив чоловік, збив на потилицю кепку й витер чоло, біле, як сир. Потім пильно глянув на Оту. — Легіон, га?
— Який легіон?
— Хе-хе, — засміявся чоловік. — Який легіон! Це звучить майже як анекдот!
І Ота раптом зрозумів, що чоловік має на увазі Іноземний легіон. І вважає його за дезертира.
— Не мели дурниць, — сказав він гостро. — Сьогодні вранці я зійшов у порту з пароплава, але в мене зникла валіза разом із паспортом. Геть з усім!
— Ну добре, добре, — промимрив чоловік, — я тебе не сповідаю… — Він затнувся й нахилився до роботи. — Он патрон, — устиг іще шепнути.
В воротях гаража з'явився невисокий чоловік із сивою бородою і в окулярах. Він скидався скоріше на професора.
Ота підійшов до нього.
— Добридень, мосьє. Я дипломований автомеханік і шукаю…
— Що ви за один? — урвав його хазяїн. — І звідки приїхали? — Мабуть, у нього були професорські вуха, бо буквально з кількох слів він уловив в Отиній мові чужий акцент.
— Чехословак.
— Покажіть документи.
— Розумієте… — невпевнено почав Ота. — Зараз документів у мене немає…
— Тоді геть звідси!
— Хвилинку! Я працював би деше…
— Геть! Геть! Геть! — Кожне слово хазяїн супроводжував помахом руки, наче одрубував їх. Рухи у нього були, як у заводної ляльки, і коли він повернувся й пішов назад до гаража, складалося враження, що хазяїн іде за лаштунки, де хтось візьме його й повісить на гвіздок, поки знов не підніметься завіса.
Замурзаний чоловік висунув голову з-під капота машини.
— Ну що? Прогнав, еге ж? Без документів тут ніде не влаштуєшся. Спробуй хіба в бледі.
— А де це? — запитав Ота.
— Там, — чоловік невизначено махнув рукою. — Далеченько звідси. Он туди, вглиб.
— А там можна щось знайти?
— Так. Можна. Бо, розумієш, кому не припече, той туди ніколи не потикається.
— Чому?
— Чому… Бо там нема нічого, крім сили-силенної африканців і роботи. Спробуй, може, тобі пощастить… — І він знову застромив голову під капот машини.
Відходячи, Ота побачив, що хазяїн уже стоїть на воротях, заклавши руки за спину. Окуляри його поблискували, наче двоє дзеркалець.
Ота зупинився перед книгарнею й утупився очима у велику карту Марокко, приклеєну до скла. По суті, про цю країну він нічогісінько не знав. Насилу знайшов на карті Касабланку, та й то, мабуть, тільки тому, що вів пальцем по узбережжю Атлантичного океану. «А отам, у глибині, мабуть, і є отой блед… ось місто Марракеш, наприклад… А втім, можливо, міста — не блед, блед — територія довкола них, ота пустеля… — Зненацька він побачив кружечок із написом «Сеттат». — Боже! То оце тут сестра Мюгетта розводить курей, і оце тут я мав стати паном… А воно не дуже й далеко, за тридцять шість франків я, мабуть, доїхав би туди й зміг би зронити сльозу на тому місці, де мала стояти моя авторемонтна майстерня. Боже!..»