Нарешті Ота побачив готель «Страсбург». Мабуть, поминув би і його, якби готель не називався саме «Страсбург». Страсбург, де є прекрасний собор, де він працював, де йому жилося зовсім непогано й де він учився цвенькати по-французькому. Страсбург, де він знав багатьох людей, здебільшого тих, які бували в них у готелі; де він кілька разів виступав як боксер на рингу в балагані і втратив кутній зуб та різець. Страсбург, де його, мабуть, і досі дехто пам'ятає.
Цілком можливо, що цей готель належить якомусь вихідцеві із Страсбурга. Та що там можливо, — напевно! Інакше-бо він так не називався б!
Серце в Оти закалатало, коли він оглядав фасад будинку. Будинок був майже новий, але все-таки трохи старіший за інші. Це була вузька чотириповерхова споруда з обдертою білою штукатуркою й багатьма плямами, схожими на патьоки. На третьому поверсі за вікном висіли рушник і бюстгальтер, на другому червоніли банки з повидлом, а на першому містилася невелика пивниця «Страсбург-бар».
Знову Страсбург!
«Боже, — благав Ота в думці, — боже, зроби так, щоб там виявився хтось знайомий. Або хоча б знайомий мого знайомого. Чи хай це буде й незнайомий, але щоб із Страсбурга! Ми б із ним погомоніли, дещо пригадали й порозумілися. Він напевне повірив би мені. Боже, я вже давно не молився тобі й ні про що тебе не просив, а тепер молитимусь щиро і ревно. Даю слово!»
Ота перехрестився й рушив до будинку. Але вже на самому порозі подумав, що спершу замовить собі щось дешевого випити й огледиться. Якщо не побачить нікого знайомого, піде геть.
Відтак одхилив завісу із скляних кульок.
Напівтемна кімната була порожня, тільки за стойкою стояв кремезний, спітнілий чоловік і дивився на Оту спідлоба. На скронях у нього росло довжелезне волосся, яке він загортав на лисину.
— Добридень, — привітався Ота.
— Добридень, — буркнув хазяїн. — Що вам?
— Малий кухоль пива.
Із-за стойки долинув сухий кашель, і, краще придивившись, Ота помітив двері, які вели у глиб приміщення, мабуть на кухню, а в них літню огрядну жінку, яка сиділа на табуреті. Обличчя її було таке ж червоне й спітніле, як і хазяїнове. Пасмо волосся на тім'ї в жінки було неприродно жовте й схоже на мочалку.
І хазяїн, і жінка були Оті зовсім незнайомі.
— Дивина, — засміявся він і сів за столик. — Хто б міг подумати, що я зустріну тут когось із Страсбурга. Ви ж із Страсбурга?
— Звідки ви це взяли? — буркнув хазяїн.
— Ми з Ліона, — сказала жінка.
— А-а… — зітхнув Ота. Надія зникла. — Тоді скажіть, чому ви так назвали свій готель?
— Ми не називали його ніяк, — буркнув роздратовано хазяїн і здмухнув з пива піну.
— Ми купили готель уже з назвою, — докинула жінка. — Попередній хазяїн справді був із Страсбурга.
— А може, й ні, — мовив хазяїн.
— Я гадаю, що був, — похитала жінка головою. — А втім, може, й не був. Головне, що він розбагатів і розпрощався з цією країною.
— Цить! — гримнув на неї чоловік і поставив перед Отою пиво. — Ви в Марокко новачок?
Ота кивнув головою. Взявши кухоль, він вихилив пиво одним духом і тільки тепер відчув, як від утоми гудуть ноги. Був щасливий, що сидить у тіні й під дахом.
Він поставив кухоль на стіл.
— Чи не знайдеться у вас для мене вільного номера? — Якщо тут нема нікого із Страсбурга, то тим гірше. Але він далі вже не піде. — Хай невеличкий, тільки щоб дешевий.
— Вісім франків за ніч, — буркнув хазяїн, насупивши брови.
Ота почав швидко підраховувати, одначе це було не так легко — солодка втома перелилась і в мозок.
— Маємо й за сім, — озвалася жінка. — Тільки на четвертому поверсі.
— Це байдуже. Я згоден. — Ота підвівся.
— Ви без речей? — запитав хазяїн. — Тоді гроші наперед.
— Тут вештається стільки всякої потолочі, — докинула жінка, мовби вибачаючись.
Ота заплатив за одну піч і за кухоль пива.
— Ось ключ, — сказала жінка. — Можете йти сюди. — І показала на двері праворуч од стойки.
Ота вийшов у темний коридор і поволі попрямував до сходів. На другому поверсі через поручні перехилилася смугла, одягнена по-європейському дівчина з разком білого намиста на шиї… У нього тьохнуло серце: обличчя було йому знайоме — то була арабка з пароплава, яка стільки разів до нього всміхалась.
Оту пойняла бурхлива радість, і він помчав нагору, перестрибуючи через два східці.
— Добридень, панночко! — Він подав дівчині руку і потис її долоню, дивлячись у чорні блискучі очі.