Це був непоказний чоловічок з курячою головою. Зрізане підборіддя, здавалося, поступалось місцем перед носом, яким пан Дантон водив на всі боки, гучно втягуючи запахи кухні.
— Вип'ємо з такої нагоди, друже!
Він захихикав і вищирив порцеляново-білі зуби, які, безперечно, робили честь дантистові, своєму творцеві, але в роті пана Дантона видавалися успадкованими від когось набагато більшого, грізнішого, найімовірніше, від короля людожерів.
Ота опустив очі:
— Я, мабуть, не їстиму.
— Чого?
— Мені погано.
— Пусте, — недбало махнув рукою пан Дантон. — Їжте і мовчіть. Це головне.
Він заходився їсти, але не мовчав. Навпаки, здавалося, що жування пробуджує в ньому балакучість, так само як лоскотання викликає у людини сміх. Розправляючись із закускою, пан Дантон пояснив, що за фахом він годинникар. І досить знаменитий.
— Знаменитий! — повторив виразно, вкинув у рот шматок сардинки й на мить замріявся. — Знаменитий, мосьє! Але я мав із цього мало користі. Зрештою, цілком можливо, що в цьому була і моя вина. Людині ні до чого ідеали, а тим паче надто висока думка про себе. Це величезна помилка, друже. Взяти, наприклад, мене. Коли двадцять років тому я попав до Марокко, то думав, що, маючи таке ремесло, зроблю небачену кар'єру. Словом, я був ідеаліст, тобто дурень.
Він доїв закуску й закурив сигарету, яку потім тримав у долоні так, наче стояв на варті біля порохового погреба й боявся, що надійде офіцер.
— Точніше кажучи, я не знав тамтешньої ситуації, — раптом заявив він дуже категорично. — Як це розуміти? Зараз усе поясню. Ви не повірите, друже, як мало годинників було тоді в тій країні. В усій Касабланці можна було нарахувати ледве півдюжини будильників, та й то хіба в родинах наших генералів. А хто там був ще, крім нашої армії? Тільки цей набрід, який і досі не має уявлення навіть про господа бога, не кажучи вже про час. Та ми їх таки навчили розуму!
Пан Дантон розглянувся по їдальні, самовдоволено всміхаючись. Здавалося, що заслуги в підкоренні Марокко він приписував годинникарському цеху, точніше, шістьом деренчливим будильникам, які допомагають французькому генералітетові весь час бути пильним.
Стіни в їдальні були голі, пофарбовані в ясно-сірий колір, як на військовому кораблі. Море за вікнами повільно здіймалось, а потім так само повільно опускалося, поступаючись місцем небу. За довгими столами сиділи порізно щонайбільше тридцять пасажирів. То були все чоловіки і тільки одна бліда жінка, яка тримала на руках рум'янощокого хлопчика. Хлопчик їв, а жінка дивилася на нього, і вираз зачудування та захоплення на її обличчі змінювався радістю й огидою. Видно, їй було недобре, їжа викликала у неї огиду, але водночас жінка раділа й дивувалася апетитові дитини. Чоловіки гучно плямкали й перегукувалися. Може, вони були знайомі, а може, тільки виявляли радість, що здатні їсти, тимчасом як більшість пасажирів голодні і страждають. Оті здалося, що вони комівояжери.
Він копирсався в страві, силував себе щось проковтнути. Зрештою, пан Дантон мав слушність — з повним шлунком легше. Пан Дантон уже кинув сигарету й заходився біля баранини зі смаженою картоплею, яка хрумтіла у нього на величезних зубах, наче він гриз горіхи і при тому розповідав про курячу ферму в Сеттаті недалеко від Марракеша, якою тепер керує разом із сестрою та зятем.
— Нині, звичайно, годинників у Марокко достобіса. — Хрум-хрум. — Але дайте мені з ними спокій! — Хрум, — Курочка, друже, — хрум-хрум-хрум, — це боже створіння. Страшенно миле, розумне створіння! Можете мені повірити, я знаю їх, як свої п'ять пальців. Особливо леггорнки, — хрум, — знаєте, такі білі, — хрум, — вони так гарно несуться. І коли я вам кажу, що багато людей мали б повчитися в курей чемного поводження, то це свята правда. — Хрум! — Пан Дантон проковтнув пережоване, набрав на виделку нову порцію картоплі і раптом застиг, полохливо, немов винувато всміхаючись. — Ще одна дуже цікава деталь: чому кури щокроку кивають головою? Чи звернули ви коли-небудь увагу, як вони це роблять?
Він почав витягувати свою курячу голову й знову втягувати її так віртуозно, що Ота й справді побачив перед собою курку з великими вухами й порцеляновою щелепою.
Ота засміявся і сказав, що він таки звертав на це увагу, але ніколи не замислювався, чому воно так.
За хвилину вони вийшли на свіже повітря, тримаючись під руки, як давні друзі. Море ще дужче розхвилювалося й гнало до пароплава наїжені, спінені гребені хвиль. На обрії ліворуч бовваніла земля, скелястий мис, що стирчав з океану, мов уламок вежі, оповитий туманом. Пан Дантон сказав, що це мис Фіністерр, кінець чи початок Піренейського півострова і взагалі Європи, але Оті було важко уявити собі, що за ним, за цим кінцем чи початком, лежить сонячна земля, де аж кишить людей, птахів і звірів. Бо здавалося, що він іще самотніший, ніж палуба, яка стрибала на хвилях.