Ось менша дівчинка насипала піску у відерце, а потім висипала його на голову сестрі й засміялася. Старша дівчинка розплакалася й стала терти очі. Тітонька Люся ще раз зробила капость тітоньці Франсуазі! Кароліна відразу пізнала вдачу пустунки Люсі, котру, як розповідав тато, змалку називали Паливода.
Кароліна хотіла б поговорити з дівчатками, але ті явно не цікавились нею й, мабуть, навіть не бачили її.
Дівчинка стала роздивлятися інші фотокартки. Їй не треба було гортати сторінки величезного альбому — вони розсувались перед нею, наче запона з туману.
Ось ясноока білява дівчина в куценькій розкльошеній сукні й черевичках на високих підборах граційно нахилила голівку. Це мама, сфотографована в той день, коли їй виповнилося п’ятнадцять років. Хіба це не диво — побачити маму такою, якою вона була в юності? Яка вона гарна! Кароліна намагалася привернути до себе мамину увагу, але марно: її юна мама, як і на фотокартці, милувалася щойно подарованим браслетом; потім вона сама, без партнера, закружляла у вальсі, легка, як метелик.
А хто цей підліток з розкуйовдженим чубом, з книжками під пахвою? Тато! Тато повертається зі школи в кінці навчального року, несучи купу книжок, якими його нагородили за відмінне навчання й поведінку. Він удає, що це йому байдуже, але очі його радісно сяють.
Кароліна йшла від сторінки до сторінки, поринаючи в минуле дорослих, у яке досі майже не вірила.
Ось дівчинка в смугастому купальнику позує перед картиною, на якій намальована скеля, об котру розбиваються морські хвилі. У дівчинки з-під гривки цупкого волосся світяться веселі очі. Це бабуся.
А ось і дідусь — хлопчик у матросці й коротеньких штанцях. Він котить обруч.
Дідусь! Це ж задля нього, задля свого старенького дідуся Кароліна пустилась у таку далеку й незвичайну дорогу. І той хлопчик, що став її дідусем, не міг, думала дівчинка, бути байдужим до того, що зникло його совеня. Треба було за всяку ціну привернути його увагу.
Кароліна почала кружляти навколо хлопчика, ставати між ним і обручем, та хлопчик, здавалося, не бачив її. Вона спробувала схопити обруч, але відчула в долоні порожнечу.
Що робити? Розгублена, Кароліна сіла на узбіччя. Вона так довго йшла, що вже трохи стомилася, а прихилитись нема до чого: дерева, кущі — все було нетривке, наче дим.
Дівчинка щосили загукала:
— Дідусю Поль, дідусю Поль, послухай, благаю тебе!
Дивно було називати дідусем хлопчика, меншого, ніж вона сама. А втім, той хлопчик її не чув…
Хлопчик побіг далі, і Кароліна, пхинькаючи, подалася слідом, майже ні на що вже не сподіваючись.
Раптом хлопчик ніби розчинився в повітрі. А може, це перегорнулась сторінка альбому?
За мить хлопчик з’явився знову. Тепер він стояв біля кам’яного бортика фонтана. Кароліна відразу пізнала той порослий мохом фонтан у їхньому садку. Власне, то вже був не фонтан, а занедбане водоймище, оточене кущами старої ожини. Цей фонтан був такий давній, що дідусь міг хлопчиком сфотографуватись біля нього.
Хлопчик стояв непорушно й уважно дивився на лев’ячу голову, з пащі якої витікала вода.
Кароліна згадала, що раніше, коли фотографували дітей, веліли їм широко розплющувати очі й дивитися в об’єктив: мовляв, звідти от-от вилетить пташка.
Усе було непорушне. Вода нечутно витікала з лев’ячої пащі; хлопчик стояв заклякнувши, з великими, широко розплющеними очима.
Кароліна мимоволі теж затамувала подих.
Аж тут з-за лев’ячої голови випурхнула пташка. Совеня! Дідусеве совеня з круглими золотистими очима!
Совеня всілося на хлопчикове плече. Хлопчик усміхнувся.
І Кароліні раптом сяйнуло:
«Фонтан! Я не здогадалася пошукати біля фонтана!»
Певно, вона знайшла те, що шукала: все навколо несподівано затуманилось, стало невиразним, розчинилося в зеленавому повітрі. Вона вже ледве бачила хлопчика. Ще мить — і він зник.
Кароліна повернулась і пішла назад.
Дівчинка в смугастому купальнику, підліток з книжками, якими його нагородили за відмінне навчання, юна дівчина в святковій сукні й пухленькі дівчатка — всі вони розпливалися хмарками й танули, танули…
На обрії замрів вхід до задзеркального краю — великі сріблясті двері.
ХІ
Кароліна майже побігла. Тепер їй хотілось якнайшвидше покинути задзеркальний край, що трохи лякав її своїм незмінним освітленням і мешканцями, застиглими в своїх далеких часах.