Нарешті вона добулася до сріблястих дверей і натисла на них долонями, гадаючи, що легко пройде крізь них назад.
Однак дзеркало стало твердим і негнучким, як і будь-яке грубе скло.
Кароліна притулилась обличчям до його гладенької поверхні й побачила з протилежного боку свою затишну кімнату, ліжко з мусліновим покривалом, стілець, на якому лежав її одяг — адже вона роздяглася перед сном. Коли це було? Кароліна так довго ходила в отій дивній країні, що ні в чому вже не була впевнена. Три дні чи три роки вона блукає в задзеркальній країні? Вона не знала.
Дівчинка знала тільки, що дуже хоче повернутися до своєї кімнати. Їй було страшно.
Вона водила долонями по зворотній поверхні дзеркала, сподіваючись знайти бодай якусь щілинку, тріщинку, але скрізь наштовхувалась на холодне і тверде скло. Вона була наче муха, що б’ється об шибку, наче рибина, що замерзла в крижині.
Кароліна заплакала. Вона стала кликати:
— Порятуйте мене, тату, мамо!
Відповіді не було. Та й як могли почути її батьки, що спали в своїх ліжках по той бік дзеркала? Кароліна загубилася в іншому світі. Мабуть, космонавти на Місяці й ті були ближче до звичайного життя…
Кароліна загукала ще голосніше, загрюкала в сріблясті двері обома кулачками.
Це жахливо — бути так близько від своєї кімнати, бачити улюблені речі — і не мати змоги дістатись до них. Невже вона назавжди лишиться в країні втраченого часу і з дня в день робитиме ті самі рухи, як маленькі пухленькі дівчатка, як юна дівчина в святковій сукні, як підліток з книжками і хлопчик з обручем? Ні, це неможливо, це неможливо! І вона щосили закричала:
— Рятуй мене, Адонісе!
І тоді до неї долинуло бамкання годинника.
Потім дзеркальне скло стало м’яким, як желатинова пластинка, що тане на вогні. Ще трохи — і пластинка стане рідкою, а тоді перетвориться на плівку повітря. Проте Кароліна не мала терпцю чекати — вона кинулася крізь дзеркало, розриваючи його, тягнучи за собою липкі шматки й нитки, і впала, важко дихаючи, на ліжко в ту хвилину, коли Адоніс вибив останній удар півночі.
Як бачите, Кароліні здалося, що вона дуже довго блукала по задзеркальній країні серед пам’яток минулого, а насправді була там лише одну мить — час, протягом якого годинник відбивав дванадцять ударів, бо вона увійшла в дзеркало, коли Адоніс почав бити.
Дівчинка хотіла піти подякувати Адонісові, але не мала вже сили.
Вона впала на ліжко й поринула в сон.
XII
Коли Кароліна прокинулась, сонце вже підбилося височенько.
Вона подивилася на дзеркальну шафу і спершу нічого не помітила. Підійшовши ближче, побачила на дзеркалі легенький слід у формі людського тіла. Його було ледве видно. Хтось інший його і не помітив би, але Кароліна знала — то лишився на дзеркалі шрам від рани, якої вона йому завдала.
Дівчинка швиденько вмилася й побігла подякувати Адонісові хоча б усмішкою.
Годинник цокав спокійно, ніби нічого не сталося.
У будинку стояла тиша, але не сонна тиша щасливого спокою, а сумна тиша хвороб і жалоби.
Дідусеві не покращало.
Марієтта кутиком фартуха витирала очі; бабуся, склавши на колінах руки, сиділа згорблена й мовчазна.
Нікого більше не було. Може, мама, тато й тітоньки сидять біля дідусевого узголів’я?
Кароліна боязко запитала про дідусеве здоров’я, але бабуся лише похитала головою.
Дівчинка подумала, що треба якнайшвидше знайти совеня, коли вона хоче врятувати дідуся від наглої смерті.
Фонтан був далеко в глибині садка. Його оточував обмурівок з каміння і щебеню, що в багатьох місцях вилущився.
Кароліна часто чула від дідуся, що той фонтан тільки приваблює комарів і що його давно треба зруйнувати. Але всі заперечували. Їм подобався фонтан з лев’ячою головою, з пащі якої день і ніч тік водяний струмочок.
Як це їй не спало на думку вчора пошукати тут совеня!
Вона обійшла фонтан — повільно, вдивляючись в кожен кущик, що росли навколо нього, в обмурівок; потім присіла й обмацала кожну дірку в камінні. Совеняти ніде не було.
Час минав. Можливо, дідусеві ще погіршало, а совеня не знаходилось!
Кароліна скинула сандалі й перелізла через кам'яний обмурівок. Дно фонтана було трохи замулене й грузьке, і дівчинка ступала дуже обережно, щоб не посковзнутися і не впасти.
І все ж таки вона не втрималась, хитнулася й шубовснула в воду.
Вода скаламутилась, по її поверхні попливли травинки, листочки, гілочки; тоненькі й покручені, мов волосся русалок, водорості захилитались біля Кароліниних ніг. Їй треба було на щось спертися, аби підвестися. Вона окинула очима обмурівок і кущі ожини. От би вхопитися за гілку! Та вона не могла дотягнутися, рука її діставала тільки до лев’ячої голови. Дівчинка вхопилася за цю голову й почала підводитись. Однак голову було поставлено дуже давно, і вона так потріскалась од сонця та дощів, що не витримала Кароліниної ваги, і дівчинка знову впала у воду.