Вона трохи забилася, але навіть не подумала про це, бо за лев’ячою головою раптом угледіла грудочку — оксамитово-сіру! Грудочка ворухнулася. Совеня! Воно змахнуло крилами й розплющило круглі золотисті очі.
Дідусеве совеня знайшлося! Яка радість! Аби тільки воно не знялося й не полетіло…
Совеня, може, і хотіло б утекти, але не могло: його ніяк не піднімали мокрі крила. Воно сиділо на обмурівку й кричало:
— Ух, ух, ух, ух, ух!
Кароліна рвонулася — де й узялася сила! — підскочила до совеняти, миттю скинула фартушок і накрила ним совеня.
Приголомшена пташка трохи поборсалась і затихла.
Кароліна понесла її додому.
Побачивши Кароліну — босу, з мокрим зібганим фартушком у руках, — бабуся аж зойкнула. Та хай би вона хоч сердилася, хоч сварилася, хоч гримала — Кароліні було байдуже. Вона прожогом кинулась до дідусевої кімнати. Дівчинка наче й не почула татового зауваження, щоб вона ходила тихше. Вона підбігла до ліжка, на якому куняв блідий схудлий дідусь із чорними колами під очима.
Кароліна розгорнула фартушок, узяла совеня й посадила його дідусеві на груди.
Совеня радісно ухнуло: воно, певно, було щасливе, що знову опинилося біля свого гніздечка. Ще мить — і воно впурхнуло у віконечко на дідусевих грудях і згорнулося клубочком у дідусевому серці.
Дідусь розплющив очі. Його обличчя враз проясніло, порожевіло. Він усміхнувся до Кароліни й, зблиснувши очима, сказав, що охоче чого-небудь поїв би. Чи не зосталося полуниць, що їх він учора хтозна-чому не схотів їсти?
Він підвівся з подушки й сказав, що почуває себе вже краще, цілком добре себе почуває — він зовсім одужав.
Кароліна весело засміялася. І коли її посварили за те, що вона боса і в мокрому фартушку, то засміялася ще голосніше, і її мало не покарали. Але, побачивши здорового дідуся, вмить забули про кару.
День минув дуже весело. Час від часу Кароліна ніжно поглядала на дідуся — адже це завдяки їй він знову був у сімейному колі! Вона вже геть забула, що це через неї він захворів. Тепер Кароліна почувала, що дідусь їй рідніший, ніж будь-кому іншому. І вона подала йому руку, щоб разом піти погуляти.
За обідом, обчищаючи персика, дідусь несподівано спитав:
— А що зі мною все-таки було?
— Навіть лікар нічого не розуміє, — докинув тато.
А радісно збуджена Кароліна сміливо сказала:
— Ти втратив був пташку, що зберігала молодість у твоєму серці.
Дорослим це здалося дуже дотепним жартом.
Вечір минув спокійно. В домі витав дух злагоди і щастя. Якби не дідусева хвороба, ніхто б цього й не відчув; та оскільки добре цінується лиш тоді, коли зазнаєш лихого, всім тепер дихалось легше. І Кароліна, либонь, уперше подумала: як гарно, коли біля тебе люблячі рідні…
Коли настав час спати, Кароліна, перш ніж іти до себе в кімнату, зупинилася перед Адонісом.
— Ну як, Кароліно, чи не забагато було в тебе пригод? — спитав Адоніс. — Тік-так, тік-так…
— Ти вже не сердишся на мене? — спитала Кароліна.
— Я ніколи по-справжньому на тебе не сердився. Тік-так, тік-так… Я добре знаю дітей. Сподіваюсь, те, що сталося, буде для тебе добрячим уроком.
— Звичайно, любий Адонісе! — відповіла Кароліна.
— Тік-так, тік-так, тік-так, — цокав годинник. — Колись тобі здаватиметься, що все це тобі приснилося. Я знаю — так було завжди, відколи я стою в цьому домі.
— А щось таке траплялося з іншими дітьми, які росли в цьому домі?
— Аякже! Однак не сподівайся, що вони можуть тобі щось розповісти тепер, відколи виросли. І ти також виростеш, Кароліно, адже ти так швидко ростеш! Скоро станеш дорослою дівчиною. Міряючи все життя час, я маю його…
— А мені не дуже хочеться рости, — сказала Кароліна.
— Невже ти хочеш назавжди лишитися такою, як нині, такою, як оті діти із задзеркальної країни?
— Ой, ні! — вигукнула дівчинка.
— Отож ти виростеш. І це буде чудово… А коли ти станеш дорослою, в тебе будуть діти.
— Я ніколи їх не сваритиму, — сказала Кароліна.