Надійшла година полуденка, коли давали печиво з суничним варенням. Бабуся, ніде правди діти, варила дуже смачне варення. Кароліна завжди з насолодою ним ласувала. Цього разу вона їла охайно-охайно — хотілося, щоб більше її не сварили, щоб мирно скінчився день; тоді їй легше буде дочекатися півночі.
Знизу не чути було Адонісового цокання, але щопівгодини на весь будинок лунав його дзвін. Для Кароліни це було ніби нагадування про її таємницю; їй здавалося, що Адоніс дзвонить тільки для неї, і дівчинка з вдячністю думала про нього.
Настав час вечеряти. Бабуся сказала:
— Кароліно, ти не хочеш накрити на стіл?
Кароліна зітхнула: ще й питають! Хай би вона відповіла, що не хоче, — таке піднялося б!..
Вечеря минула спокійно. Звісно, не обійшлося без «не клади ліктів на стіл», «не криши хліб», «доїдай шинку». А так нічого лихого не сталося. І груші в сиропі, подані на десерт, теж були непогані. Потім дідусь із тітонькою Люсею грали за маленьким столиком у шахи, тато, бабуся і мама спокійно про щось розмовляли, тітонька Франсуаза читала, а Мірлітон спав.
Це був звичайний вечір. На садок спадали сутінки. Об абажур билися метелики.
Кароліна сама до себе всміхалася, гортаючи альбом з марками і думаючи, що вже десята година і що незабаром, незабаром…
— Кароліно, йди спати, — сказала мама.
Кароліна відразу послухалась, навіть не попросившись, як завжди, посидіти ще чверть години. Вона встала, всім по черзі побажала на добраніч і пішла до своєї кімнати. Минаючи Адоніса, вона по-змовницькому йому підморгнула.
Дівчинка зайшла до ванної, старанно вмилася і навіть почистила зуби, що не часто з нею траплялося. Адже опівночі в неї побачення! Їй хотілося бути гарною і охайною. Вона довго зачісувалась, напахтила волосся туалетною водою тітоньки Люсі (їй це забороняли, але хто там дізнається!). Вона перебрала тюбики й коробочки тітоньки Франсуази — якоїсь хвилини навіть ладна була нафарбувати губи, але враз передумала. А що, як це не сподобається Адонісові? Подивившись у дзеркало, Кароліна вирішила, що вона гарна. Нарешті дівчинка повернулась до себе в кімнату, але двері лишила прочинені. Вона лягла в ліжко і вся напружилася, аж задерев’яніла — будь-що треба було не заснути!
Знизу долинав брязкіт тарілок, грюкіт стільців, приглушені голоси, дзявкання Мірлітона, чути було, як чхає дідусь.
Кароліна любила слухати голоси і кроки людей: це додавало їй упевненості, вона не почувала себе самотньою в темряві. Але цього вечора їй не терпілося, щоб усі швидше пішли спати. І коли вже вони перестануть швендяти? Коли набридне їм грати в ті шахи? А раптом опівночі вони не спатимуть — що тоді? Нарешті Кароліна почула, як дорослі бажають одне одному доброї ночі й піднімаються сходами. Проходячи повз Каролінину кімнату, мама заглянула в прочинені двері. Кароліна заплющила очі й прикинулась, ніби спить. Мама пішла далі; всі двері позачинялися.
Кароліна увімкнула нічник, встала й попрямувала до шафи — взяти чисту полотняну, гарно випрасувану хусточку. Потім сіла скраєчку ліжка й стала чекати, поглядаючи на свій новенький будильник, щоб не прогавити дванадцятої й бути напоготові, коли залунає Адонісів голос.
IV
Кароліна намагалась не заснути, але її повіки ставали дедалі важчі, трохи боліли очі, і вона кілька разів позіхнула. Вряди-годи вона поглядала на свій будильник, і їй здавалося, що час плине дуже повільно.
«Який дивний той час! — думала дівчинка. — Коли гуляєш, він минає так швидко, що не встигнеш розгулятися, як треба йти додому, а коли нетерпляче чогось чекаєш, наприклад, кінця уроку математики або, як сьогодні, надзвичайної пригоди, він наче спиняється…»
Дівчинка на мить заплющила очі, щоб вони відпочили.
Можливо, вона задрімала. Очі її розплющились саме в ту мить, коли Адоніс тихо захрипів — так завжди бувало перед тим, як він мав видзвонювати удари; може, він був старий і трохи застуджений? А може, прочищав отак горло, щоб мати дзвінкіший голос?
Кароліна скочила з ліжка, босоніж кинулась до годинника і ледве встигла розгорнути на долонях свою гарненьку хусточку.
Адоніс повільно, співуче відбив дванадцять ударів.
Перед очима в Кароліни затанцював золотий пилок, але вона питала себе, чи це не той сонячний пилок, що ріже очі, коли хочеться спати. Бабуся тоді каже: «Кароліно, мабуть, у нас уже побував добрий гном».
Це той гном, про якого співають у дитячій пісеньці: