Кароліна спробувала виправдатись:
— Вибач, Адонісе, я не знала…
— Тік-так, ніхто наперед не знає! — відповів Адоніс. — Треба було мене слухатися. Я довірив тобі таємницю, а ти ось що накоїла…
— Пробач, Адонісе, будь ласка, пробач!
— Пробачу я тобі чи не пробачу — що це важить? Важливо тільки те, що совеня полетіло геть! І я не знаю, коли ти його знайдеш…
— Я шукатиму його! — пролепетала дівчинка. — Шукатиму, аж поки знайду!
— Щасти тобі, — мовив годинник. — А поки що йди спати, завтра треба бути сильною й бадьорою.
Кароліна пішла спати. Трохи поплакавши, вона заснула.
Прокинулась дівчинка дуже рано. Їй відразу пригадався вчорашній вечір. Навіть не випивши чашки какао, вона побігла спитати, як почуває себе дідусь.
Кароліні сказали, що дідусь почуває себе нібито непогано, але на вигляд ще кволий. Якщо вона хоче, то може його провідати.
Дівчинка побігла в дідусеву кімнату.
Дідусь лежав на своєму широкому ліжку. Голова його спочивала на високих подушках. Він був дуже блідий. Вітаючи Кароліну, дідусь підняв руку й безсило опустив її на простирадло. Здавалося, дідусь зовсім не має сили. Він заплющив очі й завмер, блідий, непорушний. Ще чіткіше окреслились зморшки в нього на лобі й навколо рота. А руки, що немічно лежали на простирадлі, здавалися висхлими й неймовірно старими.
Треба було щось робити.
Кароліна раптом зрозуміла, що дуже любить дідуся. Їй було боляче бачити його таким сумним і кволим. І в цьому винна вона!
Дівчинка заплакала.
Трохи згодом вона похопилася: хіба не від неї тепер залежить, чи стане дідусь знову здоровий? Тож не можна марнувати часу на плачі. Зараз вона обшукає весь садок. Вона знайде сіре совеня з круглими золотистими очима!
Кароліна вибігла в садок і посвистіла, кличучи Мірлітона.
Вони стали шукати вздовж центральної алеї. Кароліна була певна: Мірлітон зрозумів, про що йдеться. Адже тварини розумні й кмітливі. І вона раз у раз заохочувала песика:
— Шукай, Мірлітоне, шукай!
Цуценя шукало; крутячи хвостиком, воно нишпорило в кущах, перебігало з місця на місце, порпалося серед старого листя. Проте совеняти ніде не було. Кароліна з Мірлітоном побігла в глиб садка, де попід цегляною огорожею був живопліт з буксусу. Між живоплотом і стіною утворився ніби тунель — тут Кароліна часто ховалася від дорослих. Вона сподівалася, що совеня знайшло цю схованку і причаїлося в ній. Та марно вона бігала вздовж огорожі, заглядала під кожен кущик — совеняти не було й сліду.
Хоч сядь та й плач! Кароліна й справді сіла на землю, обійнявши Мірлітона за шию. Що робити? Куди йти?
Вона подивилася знизу на крони дерев. На них було дуже багато листя. Легкий вітерець гойдав їхні віти.
Що то за сіра пляма у височині?! Еге, то всього лише торішній листок…
Кароліна з Мірлітоном оглянули кожне дерево, кожен кущик — все було марно.
Настав час обідати, а совеня вони так і не знайшли. Кароліна боялася, чи не вилетіла пташка із садка; тоді її ніколи не знайдеш. До того, Кароліні забороняли виходити за ворота.
IX
В обід за столом не чути було ні жартів, ні сміху. Дідусеве місце було порожнє, і всі сумно поглядали на нього. Кароліна віднесла дідусеві тартинок і фруктів, але повернулася з повною тарілкою — дідусь не схотів їсти. Йому хотілося тільки одного: спати.
«Якщо він не їстиме, то може померти!» — подумала Кароліна.
Серце в неї болісно стислося.
Після обіду Кароліна й Мірлітон знову пішли на пошуки.
Як і вранці, все було марно. Совеняти з круглими золотистими очима не було ні в закутках тунелю, ні в дуплах дерев.
Повертаючись додому, Кароліна зустріла лікаря. Він був занепокоєний. Сказав, що не розуміє дідусевої хвороби. Адже в нього нічого не боліло, його тільки гнітила страшенна втома. Йому неймовірно хотілося спати — оце й усі симптоми. «Так не може тривати довго, — додав лікар. — Дідусь ослабне, і хтозна, чим усе це скінчиться».
— Адонісе, Адонісе, благаю, зроби що-небудь! — мовила Кароліна до Адоніса.
— Тік-так, тік-так, що я можу зробити? — скрушно мовив годинник.
— Я мушу знайти дідусеве совеня! Де тільки його не шукала — нема… Вже не знаю, що й робити…
— Тік-так, тік-так! А чи не зазирнути тобі в дзеркальну шафу?
— У дзеркальну шафу? — перепитала дівчинка.
— Щиро кажучи, я не бачу іншої ради… Тік-так, тік-так!