Це був тільки початок нашої довготривалої партизанської боротьби, яка, утім, була заздалегідь програшною: у кожному семестрі для промивання студентських мізків було передбачено по два-три предмети, які метастазами виросли з наукового фентезі Маркса, Енгельса й Леніна. Безглуздо було шукати раціональне зерно чи якусь логіку в підручниках із політичної економії, діалектичного матеріалізму, наукового комунізму. Для майбутніх лікарів, які мали досконало розбиратися в людині та її хворобах трьома мовами – українською, російською й латиною – це було колосальне марнування часу… Добре, що після перших відвідин моргу залишилися навчатися найбільш стійкі. Серед стоматологів-студентів дівчат була десь третина, і ми ставилися до них дуже ввічливо. Та перед дверима моргу жодна не захотіла дотримуватися етикету: усі заходили, ховаючись за хлопчачі спини. На двох металевих столах лежали трупи. Важкий запах гниття людської плоті викликав непереборне бажання розвернутися й утекти. Викладач анатомії вичекав, поки ми розмістилися навколо столів, натягнув рукавички й узяв скальпель зі словами:
– Сьогодні ми вивчатимемо будову органів черевної порожнини. Дуже важливо знати, як правильно тримати скальпель, щоб розріз вийшов рівним і потрібної глибини… – Він спокійно ввійшов ножем у мертве тіло літнього чоловіка.
Одразу ж почулося приглушене гупання об підлогу кількох студентів. Ще двоє видали звук стримуваного блювання й чимдуж погнали до виходу. У результаті нас поменшало десь на десяток. Та ті, що залишилися, потихеньку видушили із себе залишки і бридливості, і неприродної сором’язливості. Нагота людського тіла переставала бути якимсь табу. Думаю, що тепер я міг би спокійно ходити нудистським пляжем, споглядаючи людські тіла без жодних емоцій. Вони стали буденною й природною складовою мого життя. Побачивши багато голих людей, – молодих і старих, вродливих і спотворених хворобою чи віком, – я почав пильніше вдивлятися в очі. Там ховаються біль, страждання, хвороби чи здоров’я, сум чи радість, сумніви чи впевненість. Звідти промовляє до світу душа людини. Саме вона оживляє тіло, дає емоції, які наповнюють обличчя красою чи спотворюють його. Тіло – амфора, душа – вино, слова й учинки – його дегустація… Найвигадливіша посудина втрачає привабливість, коли вино несмачне.
Горизонти мого пізнання розширювалися. Тепер я розумів, як мудрець Сократ, що дивував сучасників своїми знаннями, міг сказати знамените: «Я знаю, що нічого не знаю…» Те, що раніше я трактував як скромність давнього філософа, тепер поставало переді мною як невпинний пошук безмежної кількості істин. Ми пізнавали людину. Ми пізнавали себе. У собі й інших наполегливо шукали любов – те, що штовхає світ до продовження спіралі життя. Тих, хто став нашим навчальним матеріалом у моргах, не любив ніхто. Їх не поховали, за ними не плакали рідні й близькі. Не так уже й багато хворобливих змін було в їхніх тілах. Думаю, що вони померли передусім через відсутність любові. Та й, напевно, самі себе не любили теж. Хоч раз, та пережили кохання, але завжди нещасливе. Таке, що зламало слабку волю й кинуло її плисти за течією інстинктів виживання.
Істини, які більшість людей усвідомлює, перетнувши екватор життя, звалилися на нас, студентів-медиків, якимось одкровенням. Воно не узгоджувалося з нав’язаними суспільством і класичною літературою ідеалами високих людських стосунків. Тисячолітній страх дошлюбного сексу, подружньої зради, укритий мільйонами особистих драм і трагедій, обмотаний колючим дротом моралі й заборон, насправді лишень прикривав іще більший страх за своє потомство. Лише вдвох батьки могли дати раду дітям. Та тепер у кожному магазині за чотири копійки можна було купити презерватив. Він не просто захищав від появи дітей. Полегшуючи тіло, він вивільняв розум і душу. Він давав можливість вибрати найкращих батьків для своїх дітей. А ще – час зрозуміти, чи підходять люди одне одному за духом. Наша молодість кричала: «Кохай, уже час!» – а наш фах: «Кохай якомога більше, негайно!» Старші люди згадували, що під час війни стосунки між чоловіком і жінкою були простіші й стрімкіші. Перед лицем смерті відмітали довгі залицяння. Хоч зараз не війна, та щоденне споглядання мертвих тіл справляло подібний ефект.
Щовечора я згадував свою Катю. Уявляв її й себе в ліжку. На вулиці, у кінотеатрі. Шкода, що вона так далеко. Та ніхто навіть у думках не міг зайняти її місце – ні в ліжку, ні на вулиці. Можливо, з часом я перейду цю межу, як мої старші друзі Валерій і Віктор. Інколи Віктор кепкує з мене: