Періодично проскакує думка, що людина – математично довершена біологічна машина, яку сконструював вищий розум. Якихось два мільйони років існування біологічного виду людини розумної – надто малий відтинок часу для такого досконалого еволюціонування. Може, цього достатньо для зміни поведінки й дзьобів у тих в’юрків на Галапагоських островах, що надихнули молодого Дарвіна на теорію еволюції видів, та стосовно функціонально досконалої людини конче мала відбутися лише якась біологічна революція. Та й, правду кажучи, голову інколи відвідують доволі гнітючі фантазії на тему еволюції видів. Якщо поведінка й зовнішні умови є чинником мінливості видів, то мої майбутні діти й онуки, народжені в СРСР, повинні вже значно швидше писати ленінські зошити, не всміхатися, ходити строєм, починаючи з дитячого садка і, не роздумуючи, віддавати життя за комуністичні ідеали. Напевно, головний мозок буде один, і він міститиметься в головній голові країни. У всіх решти через невикористання він атрофується. Прощавайте, роздуми… Плюс зсутулена поза раба – здрастуй, видова деградація, привіт, мавпо совєтікус. З’їжджаю з глузду, здається…
Назад, до анатомії. На практичних заняттях виловлюємо з ванн, наповнених формаліном, то руку, то ногу й ретельно препаруємо їх. Задубілі волокна тканин відкривають таємниці розташування й кріплення м’язів, нервових волокон, каналів, борозен, горбиків і просторів, таких важливих для хірургії. Хірург – це сапер у медицині, його помилка, навіть найменша, завжди вдаряє по організму. Кожен із нас багато разів заносить скальпель над потрібним місцем і повторює до міліметра точні рухи ним. Пам’ять наших м’язів підкаже потрібний рух у потрібний момент. На живих тканинах усе буде значно складніше через постійний притік крові. Похмілля, захворювання щитоподібної залози, хвороба Паркінсона, нервові розлади чи й банальне хвилювання – ти вже не хірург, не стоматолог… Хіба що терапевт. Тремтіння твоїх рук – зачеплені нервові волокна, перерізані сухожилля, погано зашита рана, розрізаний бормашиною язик. Байдуже, що ми майбутні стоматологи. У разі якихось небезпек ми можемо стати військово-польовими хірургами. А небезпеки таки існують: у кожному номері «Правды» чи «Огонька» хоч карикатурно, та змальовано головного ворога – США. Дві наддержави давно змагаються за першість у випробуваннях атомної зброї, освоєнні космосу та поширенні впливу на інші країни. Перед кожним заняттям викладач ставивить нас у шеренгу й наказує заплющити очі й витягнути руки. Виявляє тих, у кого тремтять кінчики пальців. Завжди говорить приблизно те саме:
– За таке не виганяють з інституту. Та якщо ви хочете бути гарними лікарями, маєте розуміти, що ваші руки дуже цінні. Ви віддаєте їх на служіння людям. Тож як не хочете когось скалічити – не пиячте, не влазьте в конфлікти й добре спіть. Якщо добре спите, не пиячите, не дратуєтеся, та руки все одно тремтять – поки не пізно, змініть спеціалізацію.
Ми розглядаємо безліч рентгенівських знімків. На них уже безпомилково бачимо, де стопа балерини, а де – водія вантажівки. Уміємо визначати вік людини. Знаємо схеми м’язових і фасціальних шарів. Сотні рисунків оселилися в товстих зошитах. Тисячі латинських слів міцно засіли в голові. Ідеальні знання мають зростися з ідеальним умінням, як сіамські близнюки. Одне без іншого не варте нічого. Кожен із нас – це стрілка на вагах виживання пацієнта. Помічник одного з двох янголів – хранителя чи смерті. Щодня помалу ми наповнюємося важливими знаннями. Звичний алгоритм життєвого шляху: мета велика, а кроки маленькі. У медичній науці немає поділу на важливу й несуттєву інформацію. Значення має все.
Навчання забирає дуже багато часу й енергії. Постійно хочеться їсти, особливо взимку. Додому кожному з нас далеко, а стипендії вистачає лише на тридцять повних обідів. Та четвер для всіх нас голодний день. У країні, де виробництво всього розраховано й сплановано згідно з нормами споживання, мало хто в курсі того, що не можна з’їдати більше від ста з чимось грамів м’яса на день і менше ста грамів масла… Постійно хтось невтаємничений із більшим апетитом з’їдав мої й моїх товаришів м’ясо, масло та ковбасу. Усе це, як і майонез, шампанське і взагалі все смачне та якісне, – дефіцит. Щоб придбати ці товари, потрібно вистояти в довжезній черзі. Наша країна – країна довгих черг. Знайти таку чергу – теж везіння. Люди, які йшли містом і бачили чергу, спочатку ставали в неї, а вже потім запитували: «Що дають?..» Безліч часу всі ми проводимо в чергах. Партійні очільники країни, щоб прогодувати населення, придумали рибний день. У четвер в усіх кафе і їдальнях м’ясного нема зовсім. В’їдливий рибний запах лине містом. Четвер у нашій кімнаті – хлібно-бубликовий день. Добре, що хліб іще не є дефіцитом… У суботу ввечері йдемо розвантажувати вагони. За ніч два вагони на трьох. У неділю ми дуже втомлені, але ситі. Уже й не знаю, чого більше в цій ситуації – плюсів чи мінусів. Усе навчання тоді зводиться до ледачого перегукування між ліжками: