– Доброго дня, Тетяно Василівно! Можна?.. – По очах бачу, що чимось уже розчарував.
– Давайте залікову, Зайчук. Сідайте, – указує на крісло навпроти. Довго мовчить, гортає заліковку й вивчає мої досягнення. Про щось розмірковує й нарешті запитує з цікавістю у великих карих очах: – То за той навчальний рік, що ви провели у Львові, де вже встигли побувати?
– Правду кажучи, е-е-е… – розводжу руками зі щасливою й дурнуватою усмішкою, – на Личаківському цвинтарі хіба що…
– Зрозуміло… – зводить брову професор. – Чи ви знаєте, Андрію, що гарний лікар – це не лише ходяча медична енциклопедія? Хто його зна, де мають стояти його загальна ерудиція й особисті культурні надбання – попереду медичних знань чи позаду. Ваш контакт із пацієнтом… Розумієте, про що я? – допитливо дивиться на мене Тетяна Василівна.
Киваю на знак згоди… Професор продовжує:
– Блиск в очах пацієнта дуже важливий. Коли він є, то є й шанси на одужання. Ви розмовляєте з хворим про його захоплення, уподобання, а цікавість в очах дає вам сигнал: людині краще… Чи гірше… Ви поспілкувалися день, другий, третій. Аналізи можуть бути однакові, та ви з розмови краще розумітимете перебіг хвороби та способи її лікування. То про що ви, Андрію, розмовлятимете з хворими? – несподівано закінчує Тетяна Василівна.
Ніяково чухаю потилицю й не знаю, як вийти із ситуації. Нарешті в голові проблискує ідея:
– Про кіно. Кіно люблять усі… Про якусь цікаву статтю.
Професор зажурено хитає головою.
– Не смішіть мене, Андрію. Цікава стаття? У котрій із наших газет?.. Одне словом, не маєте ви про що поговорити. Це на ліжку вони хворі, а насправді – інженери, колгоспники, учителі, митці. Наскільки ви цікаві собі самому, настільки будете цікаві і їм. А ви собі як, цікаві?
Ну й запитаннячка на заліку з патологічної анатомії… Тетяна Василівна подивилася на роботу думки, яка відображалася на моєму обличчі, і простягнула заліковку.
– Сходіть на виставу в театр імені Марії Заньковецької. Зараз там такий гарний спектакль іде – «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»[2]. Сходіть, Андрію, – не пожалкуєте. Прийдете – поговоримо…
– Доброго дня, Тетяно Василівно! – лунає ззаду приємний голос.
– О, доброго дня, мій улюблений аспіранте! Як твої мистецькі справи, Володю? – аж світиться радістю пані професор.
Я прямую із заліковкою до дверей. Чорнявий хлопчина з очима кольору весняного неба спішить до Тетяни Василівни з букетиком тюльпанів. Краєм ока впізнаю фірмовий одяг із «Берізки». Ну що ж, іду і я поєднувати мистецтво з патанатомією…
Вистава дійсно була цікава. Хоч і написана багато років тому, а наче вийнята з нашого життя. На сцені русофіл Гордій, що бив клинці до багатеньких дівчат, раз за разом видавав кумедні перли, які я мотав на вус: «Чєловєк із капіталом всєгда імєєт настоящую хвізіономію у хорошій кумпанії». У мене була «настояща хвізіономія»: завдяки кремовій сорочці з «Берізки» я добре вписався в «хорошу кумпанію» глядачів. Сьогодні, як і колись, усі «хоч трохи-таки шурупалі по-руськи», а містянин Гордій уперто пропихав російську мову й культуру в село. Оті інтриги навколо кохання Оксани пробудили якесь сум’яття в душі. Та я відганяв думки про Катю: вона вже заміжня… Пихатий Гордій на сцені відверто зневажав селян, їхні звичаї. Виявляється, ще в таку давнину городяни ставили себе вище від селян. Цього мені ніколи не зрозуміти: місто без села як будинок на піску. Звідки та пиха? Місто завжди вважало й понині вважає себе головнішим. Навіть тоді, коли співає народні пісні, народжені в селі, одягає вишиванку, за якою їде в село, чи їсть сало, яке виросло зовсім не на балконі. Усе, що є в місті, починалося в селі. З його життєдайного джерела лине безперервний потік людей до міста. Через покоління містяни вже цураються села. Починають із мови, а далі з ентузіазмом шльондри продають усе, що продається. Як «його високомордіє» Гордій, що кожній багатій нареченій пропонував золотий перстень і звично освідчувався…
П’єса будила цікаві думки. Головні ролі виконували молодесенькі вродливі артистки, а в масовці були задіяні старші жінки. Я ловив заздрісні й недобрі погляди масовки на юні обличчя. Колись і вони, вродливі й життєрадісні, діставали лише головні ролі. Втрата привабливості перевела їх у масовку. Напевно, для них це трагедія. Кожна з тих жінок віддала б багато за повернення юнацької вроди. Тепер я починав розуміти, звідки береться так багато знервованих старших жінок у громадському транспорті, від спілкування з якими ніби б’є електричним струмом. Зате чоловіки-актори були, як налиті груші, апетитні й достиглі. Годинники по-різному цокали для жінок і чоловіків. Театр показував життя. Зрілість відбирає в жінок головну роль у почуттях чоловіків. А чоловікам у світі жінок, навпаки, пропонує її. У тому є й певний медичний підтекст, який я ще не до кінця осмислив, та для складання заліку, думаю, достатньо. Може, мені потрібно взяти приклад із Гордія й «поднести конфєтов»?.. Та ні, це принизливо для викладача. Це сигнал, що я від неї чогось хочу чи купую оцінку. Це був би удар по людській гідності – і її, і моїй. Не навчуся я цього ніколи. А вартувало б у нашій країні…
2
«Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1903) – психологічна драма українського письменника й театрального актора М. Кропивницького.