– Чому ж, знаю.
Жіночка нічого не відповідає, тільки приємно всміхається й легким дотиком до плеча прощається зі мною. Залишаюся наодинці з полотном. Чесно, якби не акцент саме на цій картині, я б ніколи не звернув на неї особливої уваги. Приглушені природні кольори вечірньої пустелі. На тлі клаптика сірого вечірнього неба білий янгол, що дивиться на хмару, за якою криється Бог. Видно лише його руку, що вказує на скриньку. Ковчег стоїть на підводі, запряженій двома білими волами. Ліворуч від підводи панують радість і веселощі. Цар Давид грає чи то на арфі, чи то на якомусь іншому, невідомому мені інструменті. Навколо нього танцюють жінки й чоловіки. Праворуч кипить якась робота: несуть хворого чи мертвого… тягнуть худобу… приносять жертву… Це ескіз – незавершена картина. А може, у тому є сенс? Щоб глядач додумав недомальоване сам? Як відкритий фінал у фільмі чи цікавій книжці, що дає простір для твоїх думок і мрій?.. Відходжу на відстань. Знову присуваюся ближче.
Ну що ж, почнімо зі зміни пропорцій. У всіх чоловіків м’язисті тіла: люди багато фізично працювали й не споживали великої кількості їжі, багатої на жири… Навіть цар Давид навряд чи харчувався повноцінно – кожен м’яз виділяється. Не жирував – це точно. І працював фізично – це однозначно: не завдяки ж спортзалу такий м’язистий. Видно, що тоді в царів як влади було більше обов’язків, аніж привілеїв. Зараз усе навпаки… Жінки стрункі та з гарними формами. Можна визначити зріст людей, орієнтуючись на висоту волів, та не знаю, яка це порода. Гм… Для чого ж я вивчаю саме це полотно?.. Знову відходжу. І нарешті починаю бачити геніальний задум художника й моєї любої пані професора. Швидко дістаю з кишені невеличку лінійку, яку після математичного осяяння завжди тепер ношу із собою. Блискавично перемірюю всі параметри, подумки виконую ділення – усе збігається. Художник не просто намалював картину, враховуючи правило золотого перерізу. Цей принцип був витриманий усюди: у співвідношенні неба й землі, у людських пропорціях, а найголовніше – у розподілі правої й лівої частин полотна. Та, на якій панували веселощі, займала 62 відсотки, а та, де були змальовані хворі, похмурі люди, побої й жертвоприношення, – 38. Напевно, це і є межі гармонії людського життя. У кожного в ньому трапляються і світлі, і темні моменти. Ніхто не безгрішний.
Як і всі, я свято вірив у просвітленість давніх людей. Річчі знав щось таке, що дозволяло впевнено балансувати між світлою й темною сторонами. Між добрими вчинками й тими, через які потім шкребе в душі. Недарма золоту пропорцію називають божественною. Бог же теж робив вчинки, які аж ніяк не можна назвати гуманними. Особливо коли насилав кари на давніх єгиптян. А людина ж створена за образом і подобою Бога… Не дивно, що Його не видно на картині. Кожен має сам створити Бога в собі через заповіді. У житті головніше давати, аніж брати. Ось чому показана тільки небесна рука з-за хмари.
– Доброго дня, Тетяно Василівно! – Щиро радий бачити свого прискіпливого викладача. Підошви туфель вправно контактують із килимком – шур-шур. – Можна?
Тетяна Василівна, схоже, теж рада мене бачити.
– Доброго дня, Андрію! Ну що, готові до заліку?
Упевнено всміхаюся.
– Думаю, що так. Хочу подякувати вам за те, що направили мене до картинної галереї. Вона дійсно чудова. А картина Річчі безцінна, справді.
Тетяна Василівна зацікавлено дивиться на мене.
– І що ж ви там знайшли, Андрію?
– Я там знайшов межу, за якою розпочинаються людські хвороби.
Професор здивовано підносить брови.
– Ну, здивуйте, Андрію… Такого мені ще ніхто не казав після її оглядин.
– Ось людські емоції: гнів, заздрість, страх. Вони ж є виявом роботи гуморальної системи організму, правильно? І за сильних чи тривалих стресів гормони, що супроводжують негативні емоції, руйнують тіло. Так от, людина, щоб не захворіти, має переживати обмежену їх кількість. У житті має бути приблизно вдвічі більше позитивних моментів – і за силою впливу, і за кількістю. Тоді гнів, страх, заздрість розчиняються в позитиві й не завдають ударів хворобою. Кожна хвороба – це сигнал організму, який закликає уважно придивитися до свого життя: а що в тобі не так?
– Та ви філософ, Зайчук! Це, взагалі-то, точка зору давньогрецьких медиків.
– А ще так думає моя бабуся: «Ноги болять – не туди йдеш, живіт – забагато їси. Голова – не те думаєш». І ви знаєте: вона не хворіє. Вона вчила мене завжди всміхатися, за будь-яких обставин. На картині цар Давид, від якого пашить здоров’ям, теж усміхається. У нього піднесене догори обличчя: цар наче не помічає тих неприємних речей, що відбуваються неподалік.