Отже, я вирішив, що розповім їм правду. І якщо я робитиму це поступово та достатньо обережно, то, можливо, вона не стане для них надто травматичною. От якби познайомити їх із моїми друзями за спокійних обставин, по одному, а про їхні особливості розповісти тільки після того, як мої батьки вже трохи звикнуть до них, то, можливо, це спрацює. А чому ні? Мій тато був як батьком, так і сином дивного. Якщо якийсь звичайний і міг мене зрозуміти, то це був він. А якби моя мама «заводилась повільно» в цьому плані, то мій тато «взяв би її на буксир».
І, можливо, тоді — нарешті — вони мені повірять та приймуть мене такого, як є. І, можливо, тоді ми відчуємо себе справжньою сім’єю.
Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому підійшов до пані Сапсан, коли поблизу більше не було нікого. Більшість моїх друзів і досі плавали або гралися у хвилях прибою на мілководді, а пані Сапсан ішла собі в супроводі почту зі зграйки крихітних куликів, котрі бігли за нею та покльовували своїми довгими дзьобиками її щиколотки.
— Киш! — гукнула вона, відганяючи їх ногою. — Я не ваша мати!
Ті змахнули крильцями, і наче невидима хвиля віднесла їх трохи назад, але вони й далі продовжували йти слідом.
— Птахи вас люблять, чи не так? — почав я розмову.
— У Британії вони поважають мене… та мій приватний простір. А тут вони поводяться, як жебраки. — Вона знову замахнулась ногою: — Геть, киш!
Ті хуркнули у воду.
— Нам належить поговорити, так?
— Я тут подумав… А що як я просто поясню все своїм батькам?
— Єноху, Міларде, припиніть бешкетувати! — вигукнула вона крізь складені рупором долоні, а потім повернулася до мене: — І ми не стираємо їхню пам’ять?
— Перед тим як остаточно віддати їх вам, я хотів би дати їм іще одну спробу, — сказав я. — Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацює, то все стане набагато простішим.
Я боявся, що вона одразу ж відмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.
— Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, — відповіла вона. — Дуже мало є звичайних, утаємничених у наші секрети. Необхідно буде отримати спеціальний дозвіл від Ради імбрин. Потім процес прийняття. Церемонія присяги. Довгий випробний термін.
— Тобто ви кажете, що це того не варте.
— Я зовсім так не кажу.
— Правда?
— Я тільки кажу, що це складно. Але у випадку з твоїми батьками це може коштувати нам великих неприємностей.
— Яких саме?
Позаду нас з’явився Горацій — і доволі близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тільки поміж мною та пані Сапсан.
— Я збираюсь розповісти моїм батькам правду про нас, — повідомив я йому. — Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.
— Що? Навіщо?
Така реакція була дещо більшою, ніж я очікував.
— Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.
— Але ж вони спробували тебе ізолювати! — вигукнув Єнох, котрий теж підійшов. Тим часом із води стали виходити й інші та збиратися навколо нас.
— Я знаю, що вони зробили, — сказав я, — але вони зробили це тільки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду — і прийняли б її, — вони б ніколи цього не зробили. І нам би стало набагато простіше відвідувати одне до одного, і в будь-який час.
— Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? — спитала Олівія.
Тут якраз із моря, капаючи водою, вийшла Емма, і коли вона почула ці слова, то примружила очі та пильно подивилася на мене. Ми ще не розмовляли про це з нею наодинці, а тут я раптом обговорюю це з усіма.
— Спершу я збираюсь закінчити школу, — продовжив я. — Але, якщо я правильно все зрозумів, наступні пару років ми зможемо постійно бачитись.
— Це дуже важливе «якщо», — озвався Мілард.
— Тільки уявіть собі, — вів я далі, — я міг би приходити допомагати вам із Реконструкцією — імовірно, по вихідних, — а ви б усі могли приходити сюди, коли захочете, та дізнаватися щось нове про звичайний світ. Ви б навіть могли піти зі мною до школи, якби захотіли.
Я глянув на Емму. Її руки були схрещені на грудях, а вираз її обличчя не читався.
— Піти до школи зі звичайними? — перепитала Олівія.
— Нам навіть заборонено відчиняти двері, коли привозять піцу, — сказала Клер.
— Я навчу вас, як із ними поводитись. Ви станете спецами нараз.
— Із кожною секундою все це звучить дедалі більш та більш надумано, — підбив підсумок Горацій.
— Я просто хочу дати моїм батькам шанс, — не погодився я. — Якщо це не спрацює…
— Якщо це не спрацює, пані Сапсан може стерти їм пам’ять, — підказала Емма. Вона підійшла до мене та взяла під руку. — Хіба це не трагічно, що син Ейба Портмана не знає, ким був його батько?
Вона сіла в мій човен! Я стиснув її руку, дякуючи за підтримку.
— Трагічно, але необхідно, — заперечив Горацій. — Його батькам не можна довіряти. Жодному звичайному не можна. Сама тільки думка про те, що вони можуть накоїти, змушує мене нервувати. Вони можуть виказати нас усіх!
— Вони цього не зроблять, — запротестував я, хоча слабенький голосок десь у моїй голові спитав: «Чи зроблять?»
— А чому б нам просто не прикидатися звичайними, коли вони поряд? — запропонувала Бронвін. — Тоді їх ніщо не тривожитиме.
— Якщо реально, то я не думаю, що це спрацює, — сказав я.
— Дехто з нас не має можливості прикинутися звичайними, — зауважив Мілард.
— А я ненавиджу прикидатися в будь-якому разі, — додав Горацій. — Як щодо того, щоб ми просто залишалися самими собою, а пані Сапсан могла б витирати їхню пам’ять наприкінці кожного дня?
— Коли «витиралок» стає занадто, у людей у голові з’являється каша, — прокоментував Мілард. — Скиглення там, нюні та шмарклі без кінця і все таке.
Я глянув на пані Сапсан — вона підтвердила його слова коротким кивком.
— А що якби вони мали поїхати кудись далеко на відпочинок? — запропонувала Клер. — Пані Сапсан могла б закласти їм таку думку в голови після стирання пам’яті, коли вони найбільш піддатливі для навіювання.
— А що робити, коли вони повернуться? — спитав я.
— Тоді ми замкнемо їх у підвалі, — відповів Єнох.
— Нам слід замкнути тебе в підвалі, — відказала Емма.
Я всім завдав тільки стресу та неспокою, а це нікому не було потрібно. Вони тепер нервуватимуть. Я тепер нервуватиму. І все заради моїх батьків, котрі за останні шість місяців не принесли мені нічого, крім нещастя.
Я знову повернувся до пані Сапсан.
— Усе це дуже складно, — сказав я. — Просто витріть їм пам’ять.
— Якщо ти хочеш розповісти їм правду, гадаю, тобі слід спробувати, — відповіла вона. — Я вважаю, що майже завжди це варте зусиль.
— Дійсно? — спитав я. — Ви впевнені?
— Якщо я бачитиму, що це працює, то заднім числом проситиму в Ради згоди на це. А якщо не працює, то, думаю, ми доволі швидко про це дізнаємось.
— Фантастика! — вигукнула Емма. — А тепер, коли ми з усім розібралися… — і вона потягнула мене за руку до води, — час поплавати!
Я був заскочений зненацька, так що навіть не встиг її зупинити:
— Че-кай-мо-біль!..
Я ледве встиг витягнути мобільник із кишені джинсів, перш ніж опинився по груди у воді, а потім кинув його Горацію на берег.