Коли ми добігли до вхідних дверей, то були всі спітнілі, у піску та захекані, але приводити себе до ладу часу не було. Крізь гаражні двері було чути розгнівані голоси моїх дядечків. Передусім нам треба було потурбуватися про них, інакше старенька місіс Мелловруз могла почути галас та викликати копів.
Щойно ми опинилися всередині, як я кинувся до гаража та почав вибачатися перед дядьками за завдані їм незручності. Вони були злі, спантеличені та налаштовані войовниче, і вже за якусь хвилину після початку моєї перепрошувальної промови вони повільно та незграбно продефілювали повз мене всередину будинку. У холі на них чекала пані Сапсан, озброєна лиш своїм пір’ям та пронизливим поглядом, і невдовзі обидва дядечки були вже тихі, спокійні та податливі, як «Плей-До».[11] Їхній розум так легко піддався стиранню пам’яті, що я був майже розчарований. І, коли вони вже перебували наче в наркотичному кумарі, у стані, котрий настав після стирання та був дуже підхожим для навіювання, пані Сапсан дозволила мені з ними поговорити. Я посадив їх на кухні на табурети навпроти себе та повідомив, що останні двадцять чотири години були нічим не відзначені, що моє психічне здоров’я було бездоганним і що вся недавня сімейна драма була результатом неправильного діагнозу, поставленого моїм новим психіатром. Для більшої безпеки я повідомив їм, що всі оті дивні британці, на яких вони можуть наткнутися тут протягом наступних кількох тижнів — особисто чи по телефону, якщо дзвонитимуть сюди, — є далекими родичами з боку мого тата, і вони приїхали вшанувати пам’ять мого дорогого діда, котрий покинув нас. Дядечко Боббі загіпнотизовано кивнув у відповідь, а дядечко Лез знай бурмотів «ум-м-гу» та все набивав собі кишені яєчнею, що залишилася від сніданку. Я порадив їм трохи відіспатися, для кожного окремо викликав таксі та повідправляв їх по домівках.
Тепер настав час розібратися з моїми батьками. Я попросив Бронвін, перш ніж у них мине дія сонного порошку, перенести їх нагору до їхньої спальні, щоб вони прокинулись у себе в ліжку, а не в розбитій машині, в оточенні спогадів про неприємні події минулого вечора. Вона залишила їх у ліжку та зачинила двері, а я ще деякий час міряв кроками хол у них перед дверима, залишаючи на килимі піщані сліди, напружено намагаючись придумати, що я скажу батькам.
Сходами піднялась Емма.
— Агов, — прошепотіла вона. — Перед тим як ти зайдеш, я хочу щось сказати.
Я підійшов до неї, і вона схопила мене за руку.
— Ну?
— Вона сохла за тобою.
— Хто?
— Джанін Вілкінз. Знаєш, дівчата не віддають свою нецілованість абикому.
— Я, е-е… — Мій мозок спробував, але не зміг бути одночасно у двох різних місцях. — Ти жартуєш, правда?
Вона засміялась та опустила очі:
— Тобто сохла. Але так — я просто прийшла побажати тобі удачі. Не те щоб ти її потребував. Вона й так із тобою.
— Дякую.
— Раптом що треба — ми зразу внизу.
Я кивнув. А потім поцілував її. Вона всміхнулась та швидко майнула сходами назад униз.
Крізь жалюзі пробивалося сонце. Батьки прокидалися повільно, а я все дивився на них зі стільця в кутку, покусуючи нігті та намагаючись зберігати спокій.
Першою очі відкрила мама. Вона зморгнула, потерла повіки. Сіла в ліжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собі шию. Вона навіть не здогадувалась, що останні вісімнадцять годин проспала в машині. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.
А потім її погляд упав на мене, і між її бровами пролягла глибока сердита складка.
— Любчику? Що ти тут робиш?
— Я, е-е… я просто хотів дещо пояснити.
Тут вона вже глянула на себе та помітила, що одяг на ній був той самий, що і вчора ввечері. Обличчям її промайнуло збентеження:
— Котра година?
— Близько третьої, — відповів я. — Усе окей.
— Ні, — не погодилась вона, оглядаючи кімнату поглядом, який дедалі помітніше перетворювався зі збентеженого на панічний.
Я підвівся. Вона показала на мене пальцем:
— Стій там!
— Мам, не чуди. Дай поясню.
Вона відвернулась — мене ігнорували, наче мене тут не було зовсім.
— Френку, — вона стала термосити мого батька. — Френку!
11