— Сядьте, пане Портман…
— Ні! Я не житиму в божевільні! Я не піддаватиму свою сім’ю цьому безумству!
— У нас вийде, — звернувся я до тата, — кажу тобі…
Він стрімко кинувся до мене, і я на мить подумав, що він хоче вдарити. Але він враз спинився.
— Я зробив свій вибір, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свій, — батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми і стояли навпроти одне одного, лице в лице.
— Я й досі твій син, — прошепотів я.
Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтіли його губи, наче він збирався щось сказати. Натомість він розвернувся, підійшов до свого стільця та знову сів, обхопивши голову руками. На якусь мить у кімнаті стало тихо. Чути було тільки батькове нерівне, уривчасте дихання.
Нарешті я спитав:
— Скажи мені, що ти хочеш?
Він, не дивлячись у мій бік, підвів голову й торкнувся пальцем своєї скроні.
— Давайте, — прохрипів він. — Стирайте. Ви все одно збиралися це зробити.
І я миттю впав у відчай.
— Ні, якщо ти не схочеш. Ні, якщо ти думаєш…
— Це те, що я хочу, — промовив він, дивлячись на пані Сапсан. — Але цього разу доведіть справу до кінця.
Він розслаблено відкинувся на спинку стільця, і його очі, здавалося, світилися зсередини.
Пані Сапсан подивилася на мене.
Я відчув, як ціпенію з голови до ніг.
І я кивнув їй. А потім залишив кімнату.
Емма зупинила мене, коли я біг сходами вниз.
— Ну, як ти? Як усе пройшло?..
— Зі мною все добре, — відповів я.
Звісно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.
— Джейкобе, будь ласка, поговори зі мною.
— Не зараз, — відказав я.
Мені було необхідно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретніше, то мені просто необхідно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вікно машини, яка мчить на повній швидкості.
Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотів бачити виразу її обличчя. Я пробіг мимо матері, що лежала на дивані, уся така зіщулена, та мимо ватаги моїх друзів неподалік, які були знервовані та перемовлялися пошепки. Із дерев’яної чаші на кухонному столі я схопив ключі від машини, зайшов у гараж та ляснув по кнопці, яка відчиняла гаражні ворота. Але останні, у спробі відчинитися, видали тільки болісне, скреготливе скавучання: задній бампер автомобіля так міцно застряг у них, що відчинитись не вийшло, а за мить ворота здалися у своїх намаганнях, і запанувала тиша. Я вилаявся та щосили вдарив ногою те, що в ту мить знаходилось найближче. І так сталося, що найближче виявився старий ящикоподібний телевізор, який ховався під гаражним верстатом. Моя боса нога пробила задній кожух апарата, що аж уламки пластику бризнули навсібіч. Нога миттєво заніміла і, як мені тоді здалося, порізалась. Я різко її витягнув і через бокові двері покульгав у двір, де заходився кричати на дерева.
Вузол киплячого гніву в моїх грудях трохи ослаб.
Я повернув на задній двір, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений від палючого сонця причал, що випинався в бухту.
У моїх батьків не було човна. Навіть каное. Я використовував наш причал завжди тільки для одного: щоби сидіти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприємні речі. Що я тепер і робив.
За хвилину чи дві я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бік прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерівна хода, а я не міг собі дозволити бути нечемним із пані Сапсан.
— Зважайте на цвяхи, — сказав я їй, не повертаючись.
— Дякую, — відповіла вона. — Можна сісти?
Не відриваючи очей від води, я здвигнув плечима. На віддалі поперечним курсом повільно плив човен.
— Усе зроблено, — повідомила вона. — Наразі твої батьки перебувають у стані, готовому для програмування. Мені необхідно знати, що б ти хотів, аби я їм сказала.
— Байдуже.
Минуло кілька секунд. Вона сіла на настил причалу поруч зі мною.
— Коли я була твого віку, — продовжила вона, — я спробувала щось подібне з моїми батьками.
— Пані Сапсан, я реально не хочу розмовляти прямо зараз.
— Тоді слухай.
Іноді з пані Сапсан сперечатися було неможливо.
— На той час я вже чимало років провела була в академії імбрин пані Шилодзьобки, — почала вона, — коли одного разу мені раптом спало на думку, що в мене й досі є мати з батьком і що мені буде приємно побачити їх знову. Оскільки вже досить багато часу минуло звідтоді, як у мене з’явилися крила та мене доволі безцеремонно було спроваджено з дому, то я подумала, що вони могли б тепер поглянути на мене в іншому світлі, як на особистість і доньку, а не якусь огидливу аберацію.[12] Вони жили в одній халупі на околиці нашого села. Через мене всі їх обминали. Навіть наші родичі відмовилися з ними спілкуватися. Усі вважали, що мої батьки були слугами диявола. Я намагалася схилити їх на свій бік. Вони й досі любили мене, але водночас боялися ще дужче, ніж раніше. Закінчилося все тим, що моя мати прокляла той день, коли я народилася, а мій батько вигнав мене з дому, тримаючи в руці розжарену на вогні праску. Через роки я дізналася, що вони померли — позашивали каміння собі в кишені та зайшли в море.