— Так, воно.
— Правда? — спитала Олівія, нахилившись між пасажирським і водійським сидіннями. — Воно?
— Я звернув сюди випадково, — сказав я. — Я так часто сюди їздив, що це була просто, типу, м’язова пам’ять.
— Я хочу подивитися, — сказала Олівія. — Можна нам роззирнутися навкруги?
— Пробач, сьогодні нема часу, — відповів я, крадькома глянувши на Емму в дзеркало заднього огляду. Я побачив тільки її потилицю, бо дівчина повністю відвернулася, дивлячись крізь заднє скло на кабінку охоронця, котра позначала собою початок дідового кварталу.
— Але ми вже тут, — проказала Олівія. — Пам’ятаєш, як ми завжди говорили про відвідини? Хіба ви ніколи не запитували себе, як виглядав його дім?
— Олівіє, ні, — сказав Мілард. — Це погана ідея.
— Так, — погодилась Бронвін, штовхнувши Олівію, а потім різко повернувши голову до Емми: — Може, не сьогодні.
Олівія нарешті зрозуміла поданий знак:
— Ой. Окей. Ви знаєте, насправді, я вже не…
Я натиснув на сигнал повороту. І щойно я збирався виїхати на дорогу, як Емма на своєму місці нарешті розвернулася вперед.
— Я хочу сходити, — сказала вона. — Я хочу побачити його будинок.
— Правда? — спитав я.
— Ти впевнена? — спитав Мілард.
— Так, — нахмурилась вона. — Не дивись на мене так.
— Як? — спитав я.
— Як наче я не зможу із цим упоратися.
— Ніхто цього не казав, — промовив Мілард.
— Ви так подумали.
— А як щодо купівлі одягу? — спитав я, усе ще сподіваючись виплутатись із цього.
— Я думаю, ми повинні вшанувати його, — сказала Емма. — Це важливіше за одяг.
Ідея робити гастроль до напівпорожнього будинку Ейба видавалася ну ніяк не здоровою, але в цей момент було б жорстоко виступити проти неї.
— Гаразд, — сказав я неохоче. — Лиш на хвилину.
А щодо інших, то, гадаю, їм було просто цікаво дізнатися трохи більше про те, ким став Ейб після того, як залишив їхню часову петлю. Для Емми ж усе це було значно серйозніше. Звідтоді, як вона прибула до Флориди, я знав, що вона думала про мого діда постійно. Вона багато років намагалась уявити собі, як і де він жив, складаючи собі неповну картину його життя в Америці з нерегулярних листів. Роками вона мріяла провідати його, і тепер, коли вона була, нарешті, тут, вона вже не могла відмовитися від цієї думки. Я відчував, що вона намагається, але в неї не виходить. Вона надто довго мріяла про те, щоби знову побачити Ейба, а також його будинок. І для мене певною мірою цілком новим і тривожним став той факт, що я почав відчувати, як в інтимні моменти між нами наче проявляється його привид. Можливо, якщо вона побачить, де він жив — і помер, — то це її заспокоїть.
Я не був у домі мого діда вже багато місяців, і востаннє це було перед тим, як мій тато і я поїхали до Уельсу, — тоді, коли я ще нічого не знав. З усіх сюрреалістичних моментів, котрі я пережив звідтоді, як мої друзі прийшли, щоб залишитися, ніщо не здавалося мені таким неймовірним, як проїхатися вздовж лінивого, схожого на петлю кварталу мого дідуся з тими самими людьми, на пошук яких він відправляв мене за кордон.
Як мало тут усе змінилося. Ось такий (а може, і той) самий охоронець махає нам крізь ворота, а його обличчя через сонцезахисний крем на ньому здається блідим, наче в примари. Ось будинки, а перед ними скрізь однаково завмерли гномики на подвір’ях, пластмасові фламінго та іржаві поштові скриньки у формі риби — просто палітра вицвілих пастелей. Ось такі ж самі різкі тіні-примари повільно крутять педалі своїх ортопедичних триколісних велосипедів між шафлборд-кортом[14] і громадським центром. Неначе це місце також застрягло в часовій петлі. Може, саме це і сподобалося тут моєму дідові.
— Однозначно, непримітне місце, — сказав Мілард. — Ніхто не подумав би, що тут живе відомий мисливець на порожняків, це однозначно.
— Я впевнена, це було навмисне так, — сказала Емма. — Ейб мав жити непримітно.
— Навіть якщо так, я очікував чогось більш грандіозного.
— А я думаю, це так мило, — сказала Олівія. — Маленькі будиночки йдуть уряд. Мені просто шкода, що так багато років ми все збиралися відвідати Ейба, а змогли зробити це лиш тоді, коли його вже немає тут, щоб привітати нас.
— Олівіє! — шикнула Бронвін.
Олівія глянула на Емму і спохмурніла.
— Зі мною все добре, — сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.
Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені — що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?