Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він — непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними — більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, — але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.
— Ну, це тут, — сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. — Просто звичайний будинок.
— Як довго він тут жив? — спитала Бронвін.
Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.
І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.
Іззаду підійшла Емма:
— Ти в порядку?
— Я мав би спитати тебе про це, — відповів я.
— Я в порядку, — сказала вона. — Це ж просто дім. Правда?
— Правда, — відповів я. — Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?
Вона обняла мене зі спини:
— Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.
— Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.
— Зі мною все буде добре, — сказала вона. А потім додала тихіше: — Але дякую.
Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.
— У багажнику хтось є! — закричала Бронвін.
Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.
— Єноху! — вигукнула Емма.
— Що, в біса, ти тут робиш? — спитав я.
— Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? — Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. — Ви помиляєтесь!
— Твій розум… — сказав Мілард. — Інколи він просто не піддається логіці.
— Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. — Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: — Стоп. Це не магазин одягу.
— Боже, він правда неперевершений, — прокоментував Мілард.
— Це будинок Ейба, — сказала Бронвін.
Єнохів рот відкрився.
— Що?! — Він здивовано глянув на Емму: — І чия це була ідея?
— Моя, — відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.
— Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, — сказала Бронвін.
— Ну, як скажете, — погодився Єнох.
Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.
Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння[15] після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.
— Чорт, — сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, — напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.
— Ні… ніколи… ніколи так не було, — сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі журнали з Ейбового крісла. — Принаймні поки він був живий…
— Джейкобе, стій, — озвалася Емма.
— Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?
— Джейкобе! — Емма схопила мене за плечі. — Стоп.