— Я скоро, — сказав я. — Він не жив так. Клянусь.
— Знаю, — мовила Емма. — Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.
— Саме так, — відповів я. — Тож…
— Ми хочемо допомогти.
Обличчя Єноха витягнулося:
— Ми хочемо?
— Так! — вигукнула Олівія. — Ми всі в ділі!
— Я згодна, — сказала Бронвін. — Не слід усе тут залишати так.
— А чому ні? — спитав Єнох. — Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?
— Нас хвилює, — відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. — І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!
— Так! — вигукнула Олівія.
— Не треба насильства, друзяки. — Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. — Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!
Емма ляснула в долоні:
— То зробімо з цього місця цукерку!
І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.
— Книги на полиці! Одяг — у шафи! Сміття — у бачки!
Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:
— Куди його?
Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил — сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.
Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» — бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» — запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.
Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї,[16] щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.
Це був жест — даремний, але дуже важливий. Друзі Ейба не змогли побувати на його похороні, тож прибирання його дому стало свого роду їхнім прощанням.
— Ви, народе, не повинні були цього робити, — сказав я.
— Знаємо, — відповіла Бронвін. — Але це було добре.
Вона потягнула за кільце та відкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммі.
— Мені шкода лиш, що інших тут не було, — зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. — Ми повинні привезти їх пізніше, щоб вони теж це побачили.
— А ми ще не закінчили? — спитав Єнох, і в голосі його пролунало величезне розчарування.
— З будинком усе, — відповів я. — Якщо не хочеш поприбирати у дворі, звісно.
— А як щодо оперативного штабу? — поцікавився Мілард.
— Як щодо чого?
— Ну, знаєте, то таке місце, де Ейб планував атаки проти порожняків, отримував закодовані повідомлення від інших мисливців тощо… Напевне, він мав його.
— Він, е-е… Ні, він не мав.
— Можливо, він не розповів тобі, — сказав Єнох. — Імовірно, у штабі було повно всякої цілком таємної фігні, а ти був іще надто маленьким і тупеньким, щоб зрозуміти.
— Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, — сказала Емма.
— Так, — погодився я. Хоча і не був таким упевненим. Я й досі залишався все тим же малюком, котрий після того, як мій дідусь розповів був мені правду про дивних, дозволив шкільним задиракам переконати себе, що то все казка. І тоді ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, він і не довірив би мені таку таємницю, тому що я не довіряв йому. Але загалом, якщо подумати, — як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?
— А як щодо підвалу? — спитала Бронвін. — Ейб, напевне, мав укріплений підвал, котрий захищав від атак порожняків.