— Якби він мав таке місце, — сказав я, відчуваючи певне роздратування, — то його не вбив би порожняк, чи не так?
Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.
— Джейкобе? — відважилася озватись Олівія. — Це те, що я думаю?
Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.
Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?
— Так. Ось тут і зайшов порожняк, — відповів я. — Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… — я показав на ліс, — он там.
Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.
— Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, — сказав я. — І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.
Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.
— Якби ти постарався, — мовила Емма, дивлячись мені в очі. Її обличчя було спокійне, а брови нахмурені. — Мені треба побачити те місце, де все сталося.
У високій, по коліно, траві я провів їх аж до узлісся, а потім ми заглибились у похмурий бір. Я показав їм, як пробиратися крізь колючий підлісок, щоб вони не порізались об пилкоподібні карликові пальми чи не заплуталися в заростях ліан, і як визначати та обходити ті місця, де в змій могли бути гнізда. Дорогою я знову переповів їм історію про те, що трапилося того фатального вечора — вечора, котрий розколов моє життя на До та Після. Про панічний дзвінок, що я прийняв від Ейба, коли був на роботі. Про мою затримку в дорозі сюди, тому що мені довелося чекати, щоб мене підвезли, — про затримку, котра, імовірно, і коштувала моєму дідові життя та врятувала моє. Про те, як я застав будинок уже розгромленим, а потім побачив у траві ліхтарик мого діда, і той іще світився, і промінь від нього вказував на ліс — прориваючись поміж чорними деревами, так само як зараз робили й ми, — а потім…
Шурхіт у хащі змусив усіх підстрибнути від переляку.
— Це просто єнот! — сказав я. — Не хвилюйтесь, якби просто зараз поблизу були порожняки, я б відчув.
Ми обігнули частину хащі, яка здалася мені знайомою, але я ще не був упевнений, що знайшов точне місце, де помер мій дідусь. Ліс у Флориді ріс швидко, і звідтоді, як я був тут востаннє, він дещо змінив свої обриси на трохи інші. Врешті-решт я мав визнати, що знайти потрібне місце із зав’язаними очима вже не зможу. Забагато місяців минуло.
Я вийшов на сонячну галявину, де ліани йшли низько, а хаща здавалася трохи витоптаною.
— Це було приблизно тут. Здається.
Ми стали широким колом, не торкаючись одне одного, і, не змовляючись, якусь мить помовчали.
А потім по черзі, одне за одним, мої друзі стали прощатись із моїм дідусем.
— Ти був великою людиною, Абрахаме Портман, — сказав Мілард. — Дивосвіту б не завадило більше таких, як ти. Ми щиро сумуємо за тобою.
— Те, що сталося з тобою, — несправедливо, — сказала Бронвін. — Шкода, що ми не змогли захистити тебе, як ти захищав нас.
— Дякуємо, що послав нам Джейкоба, — мовила Олівія. — Ми б усі померли без нього.
— Тільки не треба перебільшувати, — озвався Єнох, і, оскільки він уже заговорив, черга перейшла до нього. Він довгенько колупався черевиком у бруді під ногами і врешті сказав: — І навіщо ти зробив таку дурню, що дав себе вбити? — і сухо засміявся. — Вибач, якщо я коли-небудь поводився з тобою, як козел. Якщо це щось міняє, то я хотів би, щоб ти був живий. — Потім він відвернувся і тихо промовив: — До побачення, старий друже.
Олівія приклала руку собі до серця:
— Єноху, це було чудово.
— Окей, заспокойся. — Єнох труснув головою, зніяковів і відступив назад. — Я буду в будинку.
Бронвін та Олівія поглянули на Емму, котра ще не говорила.
— Я б хотіла тут побути сама. Будь ласка, — промовила вона.
Дівчатка були трохи розчаровані. Та потім усі, крім мене, пішли слідом за Єнохом.
Емма глянула на мене. Я здивовано підняв брови, наче питаючись:
«Я теж?»
Вона виглядала трохи сором’язливою:
— Якщо ти не проти.
— Звісно. Я просто буду неподалік. Якщо тобі знадобиться щось.
Вона кивнула. Я пройшов близько тридцяти кроків, притулився до дерева і став чекати. Емма стояла на одному місці кілька хвилин. Я намагався не витріщатися на неї, але що більше часу минало, то більше я ловив себе на тому, що придивляюся, чи, бува, не хитає вона головою та чи не тремтять її плечі.