Вона посміхнулася:
— Мої вибачення. Століття в ролі директорки привчають передбачати запитання з практичних міркувань. А тепер, діти, ходімо: нам необхідно обговорити правила поведінки на наступні кілька днів. Нам багато треба вивчити про теперішній час, а часу в нас тепер на це вивчення немає.
Вона стала виштовхувати дітей із гаража, а вони тим часом закидали її питаннями та скаргами:
— А як надовго ми тут? — запитувала Олівія.
— А можна нам уранці сходити роздивитися все навколо? — запитувала Клер.
— Я хотів би з’їсти що-небудь, перш ніж зникну з лиця Землі, — скаржився Мілард.
Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність покинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі?
Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми — вразливими, сумирними, трохи заслиненими.
Можливо, був інший шлях.
Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма:
— Усе окей? Я думаю, хлопці вчинять заколот, якщо якнайскоріше не з’явиться вечеря.
— Я не впевнений, що повинен залишити їх, — сказав я, кивнувши на мою сім’ю.
— Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.
— Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі.
— Ти не повинен переживати, — вона підійшла і стала поряд, — це не твоя провина. Узагалі.
Я кивнув:
— Це здається трохи сумним — усе це.
— Що саме?
— Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком був його батько.
Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах.
— Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком є його син.
І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки здригнулися. Я дістав його та прочитав нову есемеску від моєї тітки:
«Дурко Дж уже в дурці?»
— Що це? — спитала Емма.
— Нічого важливого.
Я знову поклав телефон до кишені та став обличчям до дверей.
І несподівано ідея залишити свою сім’ю в гаражі на цілу ніч здалася мені не такою вже й поганою.
— Ходімо придумаємо щось із вечерею.
— Ти впевнений? — спитала Емма.
— Цілком.
Коли ми виходили, я вимкнув світло.
Я запропонував замовити піцу — там, де є пізня доставка. Лише деякі з дітей знали взагалі, що таке піца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.
— Її готують десь та приносять тобі додому? — спитав Горацій, наче сама думка про це певною мірою була ганебною.
А Бронвін запитала:
— Піца — це щось із флоридської кухні?
— Не зовсім, — відповів я. — Але повірте, вона вам сподобається.
Я подзвонив у прийом групових замовлень, і ми у вітальні повсідалися на кушетках та стільцях чекати, поки привезуть. Пані Сапсан прошепотіла мені на вухо: «Гадаю, зараз саме час для твоєї промови». І, не чекаючи на відповідь, вона прочистила горло та оголосила на всю кімнату, що я хочу щось сказати. Тож я підвівся та почав дещо незграбно імпровізувати:
— Я такий радий, що всі ви тут. Не впевнений, чи відомо вам, куди моя сім’я везла мене цього вечора, але то було не дуже хороше місце. Я маю на увазі… — завагався я. — Я маю на увазі, воно може бути хорошим для деяких людей, ну там, знаєте, зі справжніми психічними проблемами, але… коротше, народе, ви врятували мою жопу.
Пані Сапсан насупила брови.
— А ти врятував наші… зади, — відказала Бронвін, зиркнувши на директорку. — Ми тільки повернули борг.
— Ну… дякую. Коли ви тільки з’явились, я подумав, що ви сон. Звідтоді, як ми зустрілися, я безперервно мріяв про те, щоб ви до мене завітали. Тож було доволі важко повірити, що це відбувається насправді. Хай там як, річ у тому, що ви тут, і я сподіваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашій часовій петлі.