Несподівано засоромившись, я різко опустив голову та уп’явся поглядом у підлогу:
— Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кінець.
— Ми теж тебе любимо! — вигукнула Клер, зіскочила зі свого місця та побігла мене обнімати. Зразу ж до неї приєдналися Олівія та Бронвін, а за мить уже майже всі намагалися задушити мене у ведмежих обіймах.
— Ми дуже щасливі, що ми тут, — сказала Клер.
— А не в Диявольському Акрі, — додав Горацій.
— Ми завжди будемо дуже весело проводити час! — проспівала Олівія.
— Пробач, ми зламали частину твого будинку, — озвалася Бронвін.
— Що означає «ми»? — запитав Єнох.
— Не можу дихати… — Я хапнув ротом повітря. — Сильно здавили…
Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:
— Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?
Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.
— Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, — так ми тут не всі.
Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.
— Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.
Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:
— Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.
Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.
— Вона не мертва, ти ж знаєш, — продовжив він.
— Сподіваюсь, це правда.
Він із викликом глянув мені просто в очі:
— Не мертва.
— Окей. Не мертва.
— Я дуже сумую за нею, Джейкобе.
— Ми всі сумуємо, — відказав я. — Я не забув її й ніколи не забував.
— Вибачення прийнято, — сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.
— Повірте мені, — озвався Мілард за мить, — це був прогрес.
— Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, — промовила Емма. — Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.
— А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? — спитав я.
— Я оцінив би це як малоймовірне, — відповів Мілард.
Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.
— Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, — повідомила вона тихо. — Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.
Мілард зітхнув:
— Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.
— Я теж так думаю, — сказав я. — А ніхто не пробував шукати її… м-м?..
— Її тіло? — спитав Мілард.
— Міларде, будь ласка, — обурилася директорка.
— Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?
— Просто розмовляй тихіше, — шикнула на нього пані Сапсан.
Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.
— Падіння, яке, можливо, убило Фіону, — продовжив Мілард, — сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.
— Я от усе думаю, чи проводити поминки, — промовила пані Сапсан. — Але я не можу навіть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресії. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…
— Він навіть не приймає більше нових бджіл, — зауважив Мілард. — Каже, що не зможе полюбити їх так само, як тих, котрі бачили Фіону, тому він тримає тільки тих, які на сьогодні мають уже доволі похилий вік.
— Схоже, що зміна обстановки може піти йому на користь, — висловив я надію.
І в цю мить пролунав дверний дзвінок. І саме вчасно, бо загальний настрій у кімнаті з кожною секундою дедалі погіршувався.
Клер та Бронвін спробували піти за мною до вхідних дверей, але пані Сапсан перехопила їх.
— О, я так не думаю! Ви ще не готові розмовляти зі звичайними.
Я не думав, що був великий ризик у їхній зустрічі з розносником піци… поки не відчинив двері та не побачив там хлопця, якого я знав зі школи та який у цей момент балансував стопкою коробок із піцою в руках.
— Дев’яносто чотири шістдесят, — пробубонів він, а потім, упізнавши мене, кивнув: — О, блін! Портман?