— Джастін! Овва!
Його звали Джастін Пампертон, хоча всі його називали Памперс. Він був одним із тих обкурених скейтбордистів, які часто каталися на наших шкільних паркувальних майданчиках.
— Гарно виглядаєш, — продовжив він. — Тобі, типу, вже краще?
— Ти про що? — поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)
— Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.
— А-а… ні, — відповів я. — Я в порядку.
— Правда, — кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. — Бо те, що я чув, було…
Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.
— Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?
Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:
— Щось таке. Тримай бабло.
— Із дівками? — Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. — Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…
Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.
— Пробач, це мої особисті справи.
На нього це справило враження:
— Удачі тобі, друзяко! — Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. — Побачимось за тиждень, Портмане.
— За тиждень?
— Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!
І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.
Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.
Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона — і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі — такі далекі, як я думав, — і їхній світ — такий недоступний, як я думав, — опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?
Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно — із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.
— Це найкраща їжа у світі! — заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. — Я тепер їстиму це щовечора!
— Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, — прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. — Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.
— Боїшся розжиріти? — розсміявся Єнох. — Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.
— Я боюсь, що мене рознесе, — поправив Горацій. — Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.
Єнох оглянув свій одяг — сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.
— Я придбав це в Парí, — слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, — в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.
— У мертвого хлопця, — вставила Клер, і її губи скривилися від огиди.
— Похоронні салони — це найкращі секонд-хенд-бутики у світі, — заперечив Єнох, відкушуючи величезний шмат піци. — Просто треба встигнути забрати одяг до того, як його тимчасовий власник почне гнити.
— Ну от, весь апетит перебив, — пробурчав Горацій, пожбуривши свою тарілку на кавовий столик.
— Візьми й доїж! — насварилася на нього пані Сапсан. — Ми не марнуємо їжу!
Горацій зітхнув і знову взявся за тарілку.
— Інколи я заздрю Нулінґсу, він міг би набрати зайвих сто фунтів,[1] і ніхто цього б не помітив.
— Я доволі стрункий, до твого відома, — озвався Мілард, а затим пролунав звук, наче хтось ляснув себе долонею по голому череву. — Підійди помацай, якщо не віриш.
— Я пас, дякую.
— Заради пташки, одягнися, Міларде, — проказала пані Сапсан. — Що я казала про непотрібну наготу?
1
В англомовних країнах фунт — це одиниця вимірювання маси, що, як правило, дорівнює 0,45 кг. (