– Близько місяця тому ми обидва були гостями на одній вечері. А тоді він запросив мене на вечірку, що мала бути за тиждень.
– Вечірка відбувалася тут?
– Так.
– Де саме – у цій кімнаті чи у вітальні?
– У всіх кімнатах.
– Бачили цю маленьку річ?
Баттл знову дістав стилет.
Майор Деспард трохи скривив губи.
– Ні, – відказав він. – Того разу я не завважив цю річ, тож не замислив використати її пізніше.
– Немає необхідності випереджати мої запитання, майоре Деспард.
– Перепрошую. Але було очевидно, до чого ви хилите.
На якусь мить запала тиша, а тоді Баттл продовжив свій допит.
– Чи були у вас якісь причини недолюблювати містера Шайтану?
– Повно причин.
– Даруйте? – здивовано перепитав суперінтендант.
– Повно причин недолюблювати, а не вбивати його, – відповів Деспард. – У мене не було ані найменшого бажання вбивати його, але я з превеликим задоволенням його відлупцював би. Шкода. Бо тепер уже запізно.
– І чому ви хотіли відлупцювати Шайтану, майоре Деспард?
– Тому що той даго так і напрошувався отримати по заслугах. У мене аж руки свербіли надавати йому.
– То, може, ви щось про нього знали? Щось компрометувальне, маю на увазі?
– Він занадто пишно виряджався. Його волосся було занадто довгим. Від нього постійно на милю несло парфумом.
– А проте ви прийняли його запрошення на вечерю, – підкреслив Баттл.
– Якби я приймав запрошення лише на ті вечері, де не маю жодних претензій до господарів, то так нікуди і не ходив би, – сухо відповів Деспард.
– Вам подобається світське товариство, хоч ви й не схвалюєте його? – допитувався суперінтендант Баттл.
– Подобається, але ненадовго. Мені подобається повертатися з диких країв до залитих світлом кімнат і жінок у чудовому одязі, до танців, смачної їжі та веселощів. Так-так, попервах це дарує мені задоволення. А потім уся ця штучність мені остогидіє, і я знову хочу забратися кудись геть.
– Ваше життя, мабуть, сповнене небезпек, майоре Деспард. Усі ці подорожі найвіддаленішими куточками світу.
Деспард знизав плечима, а тоді ледь усміхнувся.
– Життя містера Шайтани не було сповнене небезпек. А втім, він мертвий, а я живий!
– Можливо, він вів не таке вже й спокійне життя, як ви собі думаєте, – сказав Баттл багатозначним тоном.
– Що ви маєте на увазі?
– Покійний містер Шайтана любив сунути носа куди не треба, – промовив поліціянт.
Його співрозмовник нахилився вперед.
– Хочете сказати, що він занадто цікавився життям інших людей? Що він про щось дізнався?
– Я лише хотів сказати, що він був чоловіком, який занадто цікавився… ем, занадто цікавився жінками.
Майор Деспард відкинувся на своєму стільці. З його вуст зірвався веселий, але радше байдужий смішок.
– Не думаю, що жінки могли серйозно сприймати такого пройдисвіта.
– То хто, на вашу думку, його вбив, майоре?
– Що ж, я знаю, що це не я. І не юна міс Мередіт. Не уявляю, щоб це могла зробити місіс Лоррімер: вона нагадує мені одну з моїх богобоязних тітоньок. Отже, залишається лікар.
– Скажіть, будь ласка, чи вставали ви й ваші компаньйони з-за столу під час гри?
– Я вставав двічі – уперше, щоб узяти попільничку й помішати вугілля в каміні, а вдруге – коли ходив по напої.
– Коли це було?
– Я не можу сказати точно. Перший раз міг бути приблизно о пів на одинадцяту, другий – десь об одинадцятій вечора. Але я не знаю напевне. Місіс Лоррімер підходила до каміна раз і щось казала Шайтані. Власне, я не чув його відповіді, але я й не дуже звертав на них увагу. Тож не можу абсолютно точно стверджувати, що він нічого не відповів. Міс Мередіт трохи походила кімнатою, але не думаю, що вона підходила до каміна. Робертс увесь час вештався сюди-туди – щонайменше три-чотири рази.
– Я поставлю вам запитання від мсьє Пуаро, – усміхнувся Баттл. – Що ви можете сказати про них як про гравців у бридж?
– Міс Мередіт грає непогано. Робертс постійно оголошує дуже багато взяток. Він заслуговує на більші програші, ніж ті, що його спіткають. А місіс Лоррімер – збіса вправна гравчиня.
Суперінтендант обернувся до Пуаро.
– Щось іще, мсьє Пуаро?
Детектив похитав головою.
Деспард продиктував свою адресу в Олбані, побажав усім на добраніч і вийшов з кімнати.
Коли за ним зачинилися двері, Пуаро ледь помітно засовався на місці.
– Що таке? – запитав суперінтендант.
– Та ні, нічого, – відповів чоловічок. – Просто мені щойно подумалося, що він рухається наче тигр. О так – гнучко, легко, як справжнісінький тигр.
– Гм, – лише і видав Баттл у відповідь. – Ну що ж, – він окинув поглядом своїх трьох супутників, – то хто з них це зробив?