– Я не маю ані найменших сумнівів щодо цього. На вигляд вона вся така ніжна й беззахисна. Де там! Це безневинне дівча насправді дуже небезпечне! Коли під загрозою її власна безпека, її власний комфорт, то вона дико й по-зрадницьки кидається в бій. Ці два злочини не стануть останніми для мадемуазель Енн. Успіх лише принесе їй більшу впевненість…
Жінка різко перебила його:
– Ви кажете жахливі речі, мсьє Пуаро. Просто жахливі!
Детектив підвівся.
– Мадам, час уже мені йти. А ви подумайте над тим, що я вам сказав.
Місіс Лоррімер мала дещо розгублений вигляд. Намагаючись відновити свій звичний самоконтроль, вона сказала:
– Якщо я вважатиму це за потрібне, то зможу заперечити, що ця розмова між нами взагалі відбулася. Пам’ятайте, що у вас немає свідків. Ті речі, які я вам щойно розповіла про побачене того вечора, – це лише наша приватна бесіда.
Пуаро відповів серйозним тоном:
– Ми не зможемо нічого зробити без вашої згоди, мадам. Але не хвилюйтеся. У мене є свої методи. Тим паче що зараз я вже знаю, в якому напрямку рухатися.
Він узяв її руку й підніс до своїх губ.
– Дозвольте сказати вам, мадам, що ви неймовірна жінка. Прийміть моє глибоке шанування й повагу. Таких, як ви, справді одна на тисячі. Зрештою, ви ж навіть не зробили те, від чого не змогли б утриматися всі інші дев’ятсот дев’яносто дев’ять жінок із тисячі.
– І що ж це?
– Ви не розповіли мені, чому ви вбили свого чоловіка, і не почали розказувати, що ваш учинок насправді був абсолютно виправданим.
Місіс Лоррімер виструнчилась у своєму кріслі.
– Послухайте, мсьє Пуаро, – майже прошипіла вона, – мої причини – це лише моя особиста справа.
– Magnifique![65] – вигукнув Пуаро і, ще раз піднісши її руку до своїх уст, вийшов із кімнати.
Надворі було холодно. Він роззирнувся, шукаючи поглядом таксі, але машин не було видно.
Він почав рухатися у напрямку Кінґс-роуд.
Детектив ішов, цілком заглибившись у роздуми. Час від часу він кивав головою, а один раз заперечно нею похитав.
Він озирнувся. Хтось саме підіймався східцями до будинку місіс Лоррімер у цю мить. Цей силует сильно скидався на силует Енн Мередіт. Чоловічок на якусь мить завагався, варто повернутися чи ні, але врешті-решт рушив далі.
Повернувшись додому, Пуаро побачив, що Баттл пішов, не залишивши жодного повідомлення.
Він зателефонував суперінтендантові.
– Алло! – пролунав Баттлів голос. – Дізналися щось?
– Je crois bien. Mon ami, ми мусимо взятися за нашу міс Мередіт, і то негайно.
– Я вже за неї взявся. Але чому негайно?
– Тому що, друже мій, вона може бути небезпечною.
Баттл помовчав кілька секунд, а тоді сказав:
– Я розумію, про що ви. Але немає нікого… Ну, гаразд, ми не повинні ризикувати. Власне кажучи, я написав їй. Надіслав офіційне повідомлення про те, що збираюся її завтра відвідати. Подумав, варто трохи її пристрашити.
– Щонайменше зрозуміємо, чи це взагалі можливо. Чи можу я скласти вам завтра компанію?
– Звісно, що так. Вважатиму за честь, мсьє Пуаро.
Чоловічок поклав слухавку, поринувши у роздуми.
Думки не давали йому спокою. Він довго сидів перед каміном, насупивши обличчя. Нарешті, відклавши свої страхи та сумніви, він пішов спати.
– Завтра вранці ми дізнаємося, – пробурмотів він.
А втім, він навіть не підозрював, що чекало на нього вранці.
Розділ двадцять восьмий. Самогубство
Не встиг Пуаро насолодитися ранковою кавою і булочками, як у його квартирі залунав телефонний дзвінок.
Коли він підняв слухавку, то одразу почув Баттлів голос:
– Мсьє Пуаро?
– Так, слухаю. Qu’est ce qu’il y a?[66]
Уже із самої інтонації голосу суперінтенданта бельгієць зрозумів, що щось трапилося. Погані передчуття знову скували його серце.
– Кажіть же, мій друже.
– Це щодо місіс Лоррімер.
– То що з нею?
– Що, в біса, вона вчора сказала вам чи ви сказали їй? Ви ж мені так нічого й не розповіли. Власне кажучи, ви переконали мене, що нам потрібна міс Мередіт.
– Що сталося? – тихо запитав Пуаро.
– Самогубство.
– Місіс Лоррімер наклала на себе руки?
– Саме так. Скидається на те, що останнім часом вона почувалася дуже пригнічено й сама на себе не була схожа. Її лікар виписав їй якісь снодійні препарати. Минулої ночі вона вжила смертельну дозу.
Пуаро зробив глибокий вдих.
– Чи могло це бути нещасним випадком?
– Аж ніяк. Тут усе чітко і ясно. Вона написала всім трьом.
– Яким ще трьом?
– Трьом іншим. Робертсу, Деспарду й міс Мередіт. Усе абсолютно прямо й зрозуміло, без будь-яких двозначностей. Просто написала, що хотіла, щоб вони знали, що вона вирішила раз і назавжди вибратися з цієї плутанини, що це вона вбила Шайтану і що вона просить вибачення в усіх трьох за незручності й прикрощі, які їм довелося пережити. Ось такий от лист – без зайвих емоцій і по суті. Вона ж бо з тих жінок, що вміють тримати себе в руках.