Він навіть не задумується, що такий поворот подій кидає тінь підозри на Енн Мередіт. Він-бо нічого не знає про її візит напередодні ввечері. Все, що йому потрібно, – це створити позірність самогубства й перекинути провину за вбивство на місіс Лоррімер.
Власне кажучи, коли я запитав лікаря, чи йому знайомий почерк місіс Лоррімер, то загнав його в украй незручне становище. Бо якщо підробку викрили, то йому треба було захистити себе, сказавши, що він ніколи раніше не бачив її почерку. Він мислить швидко. Але не досить.
Коли ми були у Воллінґфорді, я зателефонував до місіс Олівер. Перед нею було завдання приспати будь-які Робертсові підозри і привести його сюди. І тут, щойно він устиг заспокоїтися й потішитися, що все гаразд, хоч і не зовсім так, як він планував, мов грім серед ясного неба з’являється Еркюль Пуаро! Грати й блефувати далі вже немає сенсу. Не залишається нічого, окрім як викласти свої карти на стіл. C’est fini[74].
В повітрі повисла тиша. Мовчанку порушило Родине гучне зітхання.
– Оце так пощастило, що той мийник з’явився там у потрібну мить, – сказала вона.
– Пощастило? Ви думаєте, це простий талан? О ні, мадемуазель. Це все маленькі сірі клітиночки Еркюля Пуаро. Власне, дякую, що нагадали…
Бельгієць підійшов до дверей.
– Заходьте, заходьте, мій друже. Ви зіграли свою роль à merveille[75].
Чоловічок повернувся разом із мийником вікон, який тепер тримав своє руде волосся в руках і мав якийсь зовсім інший вигляд.
– Мій друг містер Джеральд Гемінґвей, дуже перспективний молодий актор.
– Виходить, не було жодного мийника? – вигукнула Рода. – Отже, лікаря ніхто насправді не бачив?
– Я бачив, – сказав детектив. – Очима розуму можна побачити значно більше, ніж очима тіла. Потрібно лише відкинутися назад і заплющити очі…
Деспард не втримався й пожартував:
– Родо, а може, нам убити Пуаро й подивитися, чи повернеться його привид розслідувати, хто це зробив?