— Ви серйозно, Френсисе? Ви зробили б таке для мене?
— Сама серйозність.
— Але чому?
— Тому що! — його очі весело засвітилися, потім знову посерйознішали, глибоко вдивляючись у неї.— Тому що ви справді неперевершена у своїй роботі, Меті. Тому що ви неймовірно вродлива — чи можна ризикнути висловити таку думку?
Вона кокетливо усміхнулася.
— Ну звісно ж, можна сказати і так. Я не можу прокоментувати.
— І тому що, Меті, ви мені подобаєтеся. Дуже.
— Дякую, Френсисе.
Вона нахилилася, поцілувала його, цього разу не у щоку, а в губи. Відсторонилася.
— Вибачте, не треба було цього робити.
Він не ворухнувся, непохитний, ніби скеля. Вона знову поцілувала його.
Пізніше того вечора, набагато пізніше, вже по тому, як Меті повернулася додому, Уркгарт вийшов з дому і повернувся до свого кабінету в палаті громад. Його секретарка вже спорожнила попільнички, помила склянки, розрівняла подушки. Коли він пішов, кабінет досі кипів від гамору, та зараз там було тихо, як у могилі. Він зачинив по собі двері, ретельно замкнув їх. Підійшов до шафи для документів на чотири шухляди з міцним засувом і кодовим замком. Чотири рази прокрутив цифри, туди й сюди, поки не почулося тихеньке клацання і засув не впав йому в руки. Уркгарт прибрав його і нахилився, щоб висунути нижню шухляду.
Шухляда рипнула, відчиняючись. Вона була напхом напхана папками, на кожній — імена різних парламентарів, кожна містила бентежні, ба навіть викривальні матеріали, які Уркгарт обережно дістав з сейфа офісу партійного організатора. Йому знадобилося близько трьох років, щоб накопичити ці секрети, ці акти цілковитого глупства.
Сортуючи папки, він став навколішки на підлозі. Нарешті знайшов, що шукав: конверт з поліетиленовою підкладкою, вже з адресою і печаткою. Він відклав його вбік, потім засунув шухляду і замкнув шафку, перевіривши її, як і завжди, щоб переконатися, що замок і засув правильно стали.
Він не поїхав напряму додому. Натомість він рушив до однієї з цілодобових кур’єрських мотослужб, які квітнуть серед сумнівних підвалів Сохо. Він здав конверт і заплатив готівкою за доставку до місця призначення. Звісно, йому було б легше надіслати його з палати громад, де діє одне з найефективніших поштових відділень у країні. Та він не хотів, аби бодай десь поблизу цього конверта був штемпель палати громад.
Розділ сорок другий
Ніяку жорстокість не можна пробачити. Саме тому немає сенсу бути жорстоким наполовину.
Листи і газети прибули майже водночас, глухо гухнувши на Вултонів килимок у Челсі. Почувши ранковий гуркіт, Вултон спустився сходами у своєму халаті й підібрав їх, розкладаючи газети на кухонному столі, в той час як кореспонденцію лишив на маленькому антикварному ослінчику в коридорі. Він отримував більше трьохсот листів на тиждень від своїх виборців та інших кореспондентів і вже давним-давно покинув навіть намагатися прочитувати їх усі. Тож він лишав їх дружині, яка була його виборчим секретарем і для якої він отримував щедрі надбавки за секретарство від партійної влади, на додачу до його платні міністра Кабінету.
Певна річ, в газетах домінували вибори лідера. Здавалося, ніби заголовки писали журналісти, які підробляли ще й у «Спортінг лайф», тому по перших сторінках були розсипані фрази на кшталт «ніздря в ніздрю», «трикінний забіг» та «фотофініш». Всередині вже не такі гарячі статті пояснювали, що важко передбачити, хто з трьох провідних претендентів має зараз найкраще становище. Вултон схилився над аналізом у «Ґардіані», що зазвичай був не першим його портом заходу. Там було багато безглуздої стрибанини на лівій нозі, але, оскільки вони не підтримували жодного з кандидатів на прийдешніх виборах, вірогідно, вони лишалися більш зваженими й об’єктивними щодо результату.
«У партії з’явився чіткий вибір»,— починалася стаття.
Майкл Семюел є, безперечно, найпопулярнішим і найелегантнішим з трьох, який зумів зробити чисту політичну кар’єру, не відкинувши своєї громадянської свідомості.
Те, що деякі постаті у партії атакували його, назвавши «аж надто ліберальним», є знаком, який він має носити з гордістю.
Патрик Вултон — політик зовсім інший. Надзвичайно гордий своїм північним походженням, він постає як людина, здатна об’єднати обидві частини країни. Але чи зможе його грубуватий політичний стиль об’єднати обидві частини його ж партії, питання дискусійне. Незважаючи на час, проведений у міністерстві закордонних справ, він виявляє мало терпіння до дипломатії і розігрує свою політику так, ніби він досі буцає м’яч у своєму клубі регбійної ліги. Лідер опозиції якось описав його як чоловіка, який тиняється вулицями Вестмінстеру в пошуках бійки, байдуже з ким.