Його останні слова майже загубилися серед клацання сотні затворів фотокамер. Він не затримався, а відразу ж рушив прибережними сходами нагору до машини, що чекала на нього. Кілька кореспондентів влаштували погоню, побігли за ним, та не змогли зловити нічого, окрім світлини того, як його везуть через Вестмінстерський міст. Решта стояли у збентеженні. Вултон не лишив їм часу на питання, жодної змоги розвинути теорії чи виявити прихованні смисли за його словами. Журналісти мали лише те, що він їм дав, тож їм доведеться передати все напряму — а так Вултон і задумав.
Він приїхав додому; дружина чекала на нього, стоячи на ґанку не менше збентежена. Поки заходили в дім, він співчутливо усміхався; вона дозволила йому поцілувати себе у щоку, він зробив чай.
— Вирішив проводити більше часу з родиною, Патрику? — запитала вона, коли вони сіли з протилежних боків кухонного столу.
— Не зашкодить, еге ж?
— Але. З тобою завжди є якесь «але». Я розумію, чому тобі довелося відступити, і гадаю, це буде достатнім покаранням.
— Ти ж залишишся зі мною, люба? Це важливіше за все, ти знаєш це.
Вона добирала слова обережно, не бажаючи дати йому зірватися з гачка аж так легко.
— Я і далі підтримуватиму тебе, як і завжди. Але...
— Знову те кляте слово.
— Але, на бога, чому ти вирішив підтримати Френсиса Уркгарта? Я ніколи й не знала, що ви настільки близькі.
— Того зарозумілого засранця? Ми не близькі. Він мені навіть не подобається!
— Тоді чому?
— Тому, що мені п’ятдесят п’ять, а Майклу Семюелу сорок вісім, а це означає, що він може сидіти на Даунінг-стріт двадцять років, аж поки я не вмру і мене не закопають. Френсису Уркгарту, з іншого боку, вже майже шістдесят два. Навряд чи він пробуде на посаді більше п’яти років. Тож з Уркгартом є шанс на ще одну виборчу гонку, поки я ще не ґиґнув. А тим часом, якщо мені вдасться дізнатися, хто стоїть за тим записом, чи якщо з цим кимсь станеться брутальний і страшенно болючий нещасний випадок, на що я щиро сподіваюся, я отримаю другий шанс.
Поки він вибудовував свій алгоритм, його люлька вивергала під стелю густий сизий дим.
— Хай там як, я нічого не здобуду, лишаючись нейтральним. Семюел нізащо не потерпить мене у своєму Кабінеті. Тож натомість я віддав Уркгарту вибори на тарілочці, і йому доведеться виявити якусь публічну вдячність за це.
Він поглянув на свою дружину, витягнув з неї посмішку — вперше, відколи вони почули запис.
— Чорт, могло бути й гірше. І як воно наступні кілька років побути дружиною канцлера казначейства?
Розділ сорок четвертий
Брехати про чиюсь силу є ознакою лідерства; брехати про чиїсь вади є ознакою політики.
Погода наступного ранку була досі морозна, та над столицею пройшов новий фронт, принісши кришталеве небо на зміну свинцевим хмарам попереднього дня. Це скидалося на новий початок. З вікна свого кабінету Уркгарт вдивлявся у те, що видавалося йому майбутнім — таким самим ясним, як і небо. Після заяви Вултона він почувався невразливим. Він майже досяг мети.
Тоді двері розчахнулися, мов міна вибухнула, і з завалів виникла обдерта постать Роджера О’Ніла. Ще не встиг Уркгарт поцікавитися, що він, на бога, робить, почувся лепет. Слова вистрілювали, ніби кулі, летіли в Уркгарта, мов хотіли засипати його.
— Вони все знають, Френсисе. Виявили, що папки немає. Замки погнуті, одна з секретарок це помітила, і голова скликав нас усіх. Я певен, він підозрює мене. Що нам робити? Що нам робити?
Уркгарт трусив його, щоб він припинив це незрозуміле белькотання.
— Роджере, заради Бога, замовкніть!
Уркгарт заштовхав його у крісло і ляснув по обличчю. Лише тоді О’Ніл спинився передихнути.
— А тепер повільно, Роджере. Не поспішайте. Що ви намагаєтеся сказати?
— Папка, Френсисе. Секретна папка партії на Семюела, яку ви попросили мене надіслати у недільні газети.
Він пихтів від фізичного і нервового виснаження. Зіниці розширені, повіки червоні, як відкриті рани, обличчя кольору попелу.