— Розумієте, мені вдалося використати свій ключ, щоб проникнути до підвалу без жодних проблем. Саме там розташовані всі сховища. Та папки замкнуті у шафках. Мені довелося зламати замок, Френсисе. Вибачте, я не мав іншого вибору. Не дуже сильно, та він трохи погнувся. Там стільки пилюки і павутиння, що здається, ніби там ніхто не бував ще з часів бурської війни[51], та вчора якась курва-секретарка вирішила зайти туди і помітила зігнутий замок. Тож пройшлися по всьому і виявили, що бракує Семюелової папки.
— І ви надіслали оригінал папки? — запитав Уркгарт, нажаханий.— А не просто скопіювали найцікавіші деталі, як я вас просив?
— Френсисе, та папка завтовшки як моя рука, на те, щоб її скопіювати, пішли б години. Я не знав, які деталі будуть найцікавіші, тож надіслав усе. Поки хтось помітив би, що папки нема, минули б роки, а потім подумали б, що її просто поклали не туди.
— Ви клятий дурень, ви...
— Френсисе, не кричіть на мене! — заволав О’Ніл.— Увесь ризик взяв на себе я, не ви. Голова особисто допитує всіх, хто має ключ, а нас таких лише дев’ятеро. Він попросив зустрічі зі мною по обіді. Я впевнений, що він підозрює мене. І я не збираюся сам-один брати на себе вину. Навіщо? Я всього-на-всього виконував, що ви мені казали...— він плакав.— Френсисе, я більше не можу брехати. Вже просто не витримую цього. Я зламаюся!
Уркгарт закляк, побачивши правду за розпачливими словами О’Ніла. У цього чоловіка, який трусився перед ним, не лишилося ні опору, ні розсудливості; він починав кришитися, ніби старий мур без фундаменту. О’Ніл не зможе контролювати себе ще бодай тиждень, навіть цей з усіх тижнів. Він на краю особистої катастрофи; найлегший вітерець стрімко понесе його до краху. Й О’Ніл потягне за собою Уркгарта.
Коли Уркгарт заговорив, його голос був твердий, але заспокійливий:
— Роджере, ви перехвилювалися. Вам нема чого боятися, ніхто нічого не зможе довести, і ви маєте пам’ятати, що я на вашому боці. Ви тут не самі. Послухайте, не повертайтеся до офісу, скажіть, що захворіли, і йдіть додому. Голова може почекати й до понеділка. А завтра я хотів би, щоб ви приїхали і були моїм гостем у Гемпширі. Приходьте на обід, переночуєте, і ми обговоримо усе — вдвох, лише ви і я. Як вам таке?
О’Ніл схопив Уркгарта за руку, ніби каліка, що чіпляється за милицю.
— Лише ви і я, Френсисе...— він заплакав.
— Але не кажіть нікому, що їдете до мене. Було б дещо ніяково, якби преса дізналася, що старший партійний чиновник прийшов до мене у гості саме перед фінальним голосуванням — для нас обох це було б недоречно. Тож це має бути суто між нами. Навіть вашій секретарці не можна знати.
О’Ніл спробував промимрити слова вдячності, та закінчилося це трьома величезними чихами, які змусили Уркгарта з огидою відступити. Здавалося, ніби О’Ніл і не помітив, бо він витер обличчя й усміхнувся з відновленим завзяттям спанієля.
— Я приїду, Френсисе. Можете довіритися мені.
— Справді можу, Роджере?
— Атож. Навіть якщо це мене вб’є, я приїду.
Уркгарт вислизнув з ліжка ще до світанку. Він не спав, але й не почувався стомленим. Він був сам, дружина поїхала на вихідні, він достоту не знав куди, та це він сам попросився в неї побути на самоті деякий час. Вона уважно зазирнула йому в обличчя, шукаючи в його очах сліди коханки чи зніяковіння. Звісно, він не настільки дурний, тільки не у вихідні перед таким тижнем, хоча чоловіки і мають здатність бути настільки незбагненно дурними.
— Ні, Мортімо,— прошепотів він, розуміючи її занепокоєння.— Мені треба час подумати, трохи погуляти, почитати трохи Берка.
— Хай чого це коштуватиме, Френсисе,— відповіла вона і пішла.
Було рано, навіть перше світло ще не пробилося над болотами Нью-Форесту. Уркгарт одягнув свою улюблену мисливську куртку, взув чоботи і пішов у холодний ранок кінною стежкою, що вела через Емері-Даун до Аіндгерсту. Низький туман щільно тримався за огорожі, відлякуючи пташок і поглинаючи будь-які звуки, мов кокон, у якому існував лише Уркгарт і його думки. Він пройшов близько трьох миль, поки не почав довгий повільний підйом південним схилом пагорба, і коли ранкове сонце прорізалося крізь вологе повітря, туман поволі став прояснюватися. Уркгарт саме з’явився з вихрястого туману, коли побачив оленя, що ходив поміж дроку по той бік стежки на залитому сонцем схилі. Уркгарт тихенько ковзнув за низький кущ, вичікуючи.
Він не був схильний до самоаналізу, але бували моменти, коли йому треба було покопатися в собі, й у тому внутрішньому просторі він знаходив свого батька, чи то пак його риси. Його тіло знайшли на ділянці болота, подібній до цієї, тільки у шотландському Гайлендзі, попід кущем дроку, вкритого жовтим цвітом. Біля тіла лежав його улюблений двадцятизарядний «Пурді», подарований ще дідусем, лише один патрон було використано. Цього вистачило, щоб знести половину голови. Нерозумний чоловік, слабак. Накликав ганьбу на прізвище Уркгарт, яка досі змушувала сина внутрішньо корчитися і відчувати меншовартість.
51
Англо-бурська війна (1899-1902) — війна Великої Британії проти бурських республік (нині територія ПАР).