Вчора ввечері Семюел визнав, що марширував вулицями Лондона на підтримку росіян як член CND у 1960-ті, коли марші за заборону бомб часто закінчувалися насиллям і безладами.
Він також фінансово підтримував групу бойовиків-антимонархістів, роблячи щомісячні відчислення у Кембриджський республіканський рух, деякі з лідерів якого активно висловлювали підтримку ІРА[53].
Для партійних лідерів Семюелова залученість до лівого крила довго була джерелом стурбованості. У 1970-у, у віці 27 років, він балотувався як офіційний партійний кандидат на загальних виборах. Голова партії був значно стурбований і написав йому, вимагаючи пояснення «частоти, з якою в університетські роки ваше ім’я асоціювалося з течіями, які не мають прихильності до нашої партії». Він зумів пройти випробування і був обраний. Та вчора Семюел показав своє зухвальство.
— Я ні про що не шкодую,— сказав він, додаючи, що досі симпатизує деяким лівим рухам, які він колись підтримував...
Решта дня була повна занепокоєння і потрясіння. Насправді ніхто не вірив, що він був прихованим комуністом; це була одна з тих безглуздих сенсаційних статей, спрямованих на підняття обігу, а не поінформованості населення, та її також треба було перевірити. Невідворотним результатом стало збентеження, в той час як Семюел щосили намагався переконати своїх прихильників і звернути їхню увагу на серйозні питання його кампанії.
До полудня лорд Вільямс колюче засудив газету за використання конфіденційних документів, які, як він заявив, були викрадені. «Інквайрер» відразу ж відповів, що оскільки партія виявилася неприпустимо некомпетентною у сфері збереження своєї конфіденційної інформації, газета радо виконає свій громадянський обов’язок і поверне папку її законним власникам у штабі партії, що й було зроблено трохи пізніше того ж дня, саме вчасно, щоб захопити теленовини і вдихнути в історію нове життя.
Ніхто не сприйняв історію як таку, що має серйозне значення. Більшість відкинула її як таку, що має більше стосунку до типової некомпетентності штабу партії, як і самого Семюела. Але його кампанія з самого початку була невдалою. Наполеон вимагав щасливих генералів, і Британія вимагала не меншого. Ситуація не сприяла тому, хто заявляв, що він на вершині подій. Останні години перед битвою так не проводять.
Уркгарт подзвонив Меті.
— Ти мені потрібна. Можеш прийти?
Вона мало не побігла до нього, до його дому на Кембридж-стріт, і тільки-но він зачинив двері, відгороджуючись від решти світу, як він кинувся на неї, опинився на ній, а згодом і в ній. Здавалося, він володіє надзвичайною енергією, яку йому відчайдушно треба випустити. Він кричав кінчаючи, розгублено, цей крик вона сприйняла за муку, а може, то була провина? Гонитва за владою збурює багато пристрастей, які не завжди уживаються. Меті сама це знала.
Коли вони закінчили і вона визволила своє тіло з-під нього, вони трохи тихо полежали одне біля одного, поринувши у свої думки.
— Чому ти подзвонив мені, Френсисе? — зрештою запитала вона.
— Ти мені потрібна, Меті. Я раптово почувся дуже самотнім.
— Скоро тебе оточить увесь світ. Ти не матимеш і хвильки для себе.
— Гадаю, так десь воно і є. Я дещо боюся. Мені потрібен хтось, кому б я міг довіряти. Я ж можу довіряти тобі, правда, Меті?
— Сам знаєш, що так,— вона поцілувала його.— Так не триватиме вічно, я знаю, та коли ти порвеш зі мною, я більше розумітиму себе і все, що мене цікавить.
— І що ж це?
— Влада. Її межі. Компроміси, яких вона потребує. Виверти.
— Я був настільки цинічний?
— Я хочу стати найкращим політичним кореспондентом у країні, а може, й у всьому світі.
— Ти мене використовуєш! — хихикнув він.
— Сподіваюся, що так.
— Ми настільки різні, ти і я, Меті, та чомусь я відчуваю, що як я можу бути впевненим у твоїй...— він пошукав відповідне слово,— відданості, тоді за деякий час увесь світ піде за тобою.
Вона провела м’яким пальцем йому по губах.
— Я думаю, це щось більше, ніж відданість, Френсисе.
— Нам не можна втрачати голови, Меті. Світ нам не дозволить.
— Але ж тут лише ти і я, Френсисе.