— Було два витоки, які могли вийти з Кабінету,— нарешті сказала вона.— Урізання на територіальну армію й ухвалення препарату від «Реноксу». І гадаю, можна ще додати скасування лікарняної програми; я ніколи не розглядала ідею, що О’Ніл і партія могли бути серйозно залучені.
— Тож хто в уряді знав про них?
— Той, хто був у відповідному комітеті Кабінету.
— Готовий починати разом з тобою,— сказав він, ручка напоготові.
Вона почала повільно перераховувати членів різноманітних міністерських груп, які могли б знати про рішення заздалегідь.
— Так, урізання ТА,— почала вона.— Міністр оборони, міністр фінансів, можливо, канцлер.
Членство у кабінетах мало бути конфіденційним, але воно було темою небезпідставних пліток у лобі.
— І звісно ж, прем’єр-міністр,— вона рахувала на пальцях.— Потім туди ще входять міністр із питань працевлаштування, а також міністр закордонних справ.
Він позначив прізвища у списку.
— На лікарняний план був цілком інший комітет. Міністр охорони здоров’я, міністри фінансів, торгівлі та промисловості, освіти, охорони навколишнього середовища. Гадаю, все.
Ще позначки.
— Але ухвала препарату «Реноксу»... Хай йому грець, Джонні, це ж не пішло до жодного комітету. Це була справа департаменту, вона мала бути вирішена міністром охорони здоров’я та його міністерством. Звісно, офіс прем’єр-міністра почув би про це. Більше ніхто не спадає на думку.
Вона підійшла нього, обидва схилилися над столом, вдивляючись у його творіння. Поки вона оглядала список, її плечі обвисли.
— Здається, ми обісралися,— тихенько пробурмотів Краєвскі.
Було лише одне прізвище з трьома позначками навпроти, одна людина з доступом до всіх трьох випадків злитої інформації, одна людина, яку можна було б оголосити винною.
Генрі Колінґридж. Людина, яка сама стала жертвою цих витоків. Їхні зусилля привели до найабсурднішого з висновків.
— Бляха! — з гіркотою вигукнула Меті, ще раз копнувши побиту коробку від піци і відправляючи в політ ще більше крихт. Потому її розчарування переросло у тихий плач, сльози почали стікати їй по щоці на груди.
Краєвскі пригорнув її.
— Вибач, Меті,— прошепотів він,— гадаю, це все-таки був Роджер.
Він цілував їй щоки, відчуваючи смак солі, потім поцілував губи, тільки щоб розвіяти її печалі. Вона різко відсторонилася.
— Що сталося, Меті? — запитав він ображено.— Іноді ми такі близькі, а потім...
Вона не відповідала, лила сльози далі; він спробував ще раз.
— Можна лишитися на ніч?
Вона похитала головою.
— На дивані?
Ще раз похитала.
— Там надворі сніжить, як на тій Алясці, бляха,— заблагав він.
Вона звела погляд, прошепотіла:
— Мені шкода, Джонні.
— В тебе хтось є, так?
Знову жодної відповіді.
Він грюкнув по собі дверима з такою силою, що по підлозі розсипалися папірці.
Розділ сорок восьмий
Вестмінстер — це зоопарк. Там виставляють напоказ великих звірів, замкнутих за ґратами, їхню силу забрали, дух поступово розчавили, їх перетворили на об’єкти висміювання, з маленьким мозком і цілковитим незацікавленням у великих ідеях.
Я надаю перевагу джунглям.
Ранкові газети гупнули об килимки мільйонів домівок, ніби похоронний подзвін для кандидатури Семюела. Всі редактори один по одному вишикувалися за Уркгартом, і це було ясно не лише з тих заголовків, до яких доклав руку Лендлес, але й з більшості інших. Іноді навіть редактори воліють не ризикувати, плисти за течією, а течію невблаганно несло у напрямку Уркгарта.
Лише дві газети з солідної преси пливли проти: «Ґардіан», бо вони були незговірливі й наполегливо підтримували Семюела, та «Індепендент», тому що вони мали аж надто багато думок і відмовилися підтримувати будь-кого.
Настрої розділилися на два табори: прихильники Уркгарта, яким було важко приховати свою впевненість, і прихильники Семюела, які вже вигадували виправдання.
Ще навіть до призначеної години, десятої ранку, велика група парламентарів зібралася біля дубових дверей зали зборів номер 14, і кожен сподівався першим віддати свій голос і забронювати собі примітку в історії. Дедалі густіший снігопад, який починав огортати Вестмінстер, надав цій процедурі сюрреалістичного спокою. Скоро Різдво; на Оксфорд-стріт уже запалили вогники. Мир на землі. За кілька годин, коли оголосять результат, битва скінчиться, всі почнуть тиснути руки й вітати одне одного, хоча на самоті переможці планували взаємні обвинувачення, а невдахи замислювали помсту.