«Тобто мені треба перестати бути євреєм».
«І, заради бога, пильнуй».
«Не переймайтеся, ми цим займаємося вже дві тисячі років».
А зараз, без жодного ентузіазму, Семюел дивився, як тиснява підштовхнула Уркгарта з дружиною прямісінько до нього.
— Доброго вечора, Френсисе. Здрастуйте, Мортімо,— Семюел вичавив посмішку.— Мої вітання. Більшість у сімнадцять тисяч. Я знаю шістсот прем’єрів, які зранку заздритимуть такій вашій перемозі.
— Майкле! Знаєте, я радий, що вам знову вдалося заворожити жіночу частину виборців Сербітона[16]. Ой, якби ж вам ще вдалося захопити голоси їхніх чоловіків, то ви б мали таку саму більшість, як і в мене!
Вони злегка посміялися з жарту, звиклі приховувати той факт, що їм не подобалося товариство одне одного, та незабаром знову запала тиша, оскільки жоден з них не міг дібрати підходяще слово для завершення розмови.
Їх врятував Вільямс, який щойно поклав слухавку.
— Дуже перепрошую за втручання, та Генрі може приїхати щохвилини.
— Я спущуся з вами,— негайно викликався Уркгарт.
— А ви, Майкле? — запитав Вільямс.
— Я почекаю тут. Коли він приїде, буде тиснява. Не хочу, щоб по мені топталися.
Уркгарт замислився, чи Семюел часом не пускає шпильку в його бік, та вирішив проігнорувати її й рушив за Вільямсом по сходах, які саме заповнювалися схвильованими працівниками офісу. Чутка про швидкий приїзд прем’єр-міністра вже встигла розійтися, а поява голови партії та головного організатора лише наелектризувала публіку. Здійнялися організовані оплески, коли броньований «даймлер» зі своїм ескортним батальйоном звернув на площу, з’явившись із-за рогу церкви Святого Івана й поринув у світло телевізійних освітлювачів і тисяч спалахів фотокамер, поки фотографи — як професіонали, так і аматори — намагалися увічнити цю сцену.
Коли машина зупинилася, Колінґридж вийшов через задні дверцята й розвернувся, щоб помахати натовпу і камерам. Уркгарт проштовхався до нього, дещо перестарався, намагаючись потиснути йому руку, й натомість став на заваді. Він сконфужено ретирувався. З другого боку машини лорд Вільямс, піднесений лицарським духом і знайомством, яке налічувало багато років, обережно допоміг дружині прем’єр-міністра вийти з машини і вліпив їй на щоку батьківський поцілунок. Звідкись з’явився букет разом з двома дюжинами представників партії й чиновниками — усіма, які намагалися потрапити на борт. Видавалося дивом, як цій щораз більшій юрбі вдалося протиснутися через обертові двері досередини будівлі без будь-яких пригод.
Такі самі сцени сум’яття і тисняви повторилися й усередині, коли прем’єр-міністрова партія проштовхувалася нагору, спиняючись лише для традиційного привітання працівників. Це треба було повторити, адже фотографів зібрали недосить швидко. І крізь усе це, крізь цю затримку і гамір, прем’єр-міністр усміхнувся.
Та все-таки, уже нагорі, у відносній безпеці в кабінеті лорда Вільямса, ознаки напруження, так старанно приховувані протягом усього вечора, почали проявлятися знову. Телевізор у кутку кімнати саме оголошував, що комп’ютер прогнозував ще меншу більшість, і Колінґридж протяжно й низько зітхнув.
— Вимкніть цю кляту штукенцію,— прошепотів він.
Його погляд повільно пройшовся кімнатою.
— Чарлі сьогодні заходив? — запитав Колінґридж.
— Так, він був тут, але...
— Але що?
— Здається, ми його загубили.
Очі прем’єр-міністра зустрілися з очима голови.
— Вибачте,— додав старший чоловік настільки тихо, що прем’єр-міністру мало не довелося читати по губах.
«За що вибачати? За те, що мій брат пияк? Чи вибачити за те, що я мало не злив вибори, віддав стільки колег під меч, наробив більше шкоди, аніж Геринг[17]? Вибачити за те, що вам доведеться брьохати крізь нечистоти, які загрожують захлеснути нас усіх? Та, зрештою, дякую за небайдужість, старий друже».
Адреналін припинив викидатися в кров, і прем’єр-міністр раптово відчув невимовну втому. Після тижнів постійної присутності людей і жодної хвилини для себе він відчув непереборну потребу побути на самоті. Він розвернувся, щоб пошукати якесь тихіше й приватніше місце, та наштовхнувся на Уркгарта, який стояв прямісінько у нього за плечем. Головний організатор тицяв йому конверт.
— Я тут розвинув деякі ідеї стосовно перестановки,— сказав Уркгарт, опустивши очі, в його голосі відчувалася суміш замішання й нерішучості.— Хоча зараз для цього ще не час, я знаю, що ви обдумуватиме її на вихідних, тож підготував кілька пропозицій. Мені відомо, що ви надаєте перевагу реальним ідеям замість чистого аркуша, тож...— він простягнув цидулку, написану від руки.— Сподіваюся, ви знайдете у цьому користь.