— Прем’єр-міністр чекає на вас, головний організаторе.
— Так, саме тому я й тут.
Секретар відступив.
— Він у кабінеті нагорі. Я скажу йому, що ви приїхали.
Обов’язок виконано, і не чекаючи інших натяків на сарказм, він понісся сходами нагору.
Він повернувся за дванадцять хвилин, які минули для Уркгарта в хрусканні пальців, постукуванні по годиннику й нервовому розгляданні портретів попередніх прем’єр-міністрів, які оздоблювали відомий сходовий марш. Уркгарт ніяк не міг позбутися відчуття, якими нездалими були багато з тих, хто займав кабінет ще нещодавно. Жодного натхнення, геть не те, що треба для служби. Натомість такі люди, як Ллойд Джордж і Черчилль, були чудовими лідерами від природи, та чи дозволили б їм досягти висот у наші дні? Один був невибагливим і продав найвище панство; в житті іншого було забагато випивки, боргів і запальності; обидва були гігантами, та жоден з них не пройшов би через сучасні ЗМІ. Натомість світ полишили на пігмеїв, людей малої статури та ще менших амбіцій, яких обрали не за їхню винятковість, а тому, що вони нічого не порушували й дотримувалися правил замість створювати власні, на таких людей... Ех, таких, як Генрі Колінґридж.
Його роздуми урвало повернення політичного секретаря.
— Перепрошую, що змусив вас чекати, головний організаторе. Він готовий прийняти вас.
Кімната, яку Колінґридж використовував як кабінет, була на другому поверсі й виходила вікнами на сад на Даунінг-стріт і Сейнт-Джеймс-парк. Скромна кімната, як і багато чого у цьому безладі простору, який вважався другою найважливішою адресою в країні. Увійшовши, Уркгарт побачив, що, незважаючи на спроби прибрати на великому столі, за попередню годину з чимось там багато перекладали папери і шкрябали нотатки. З кошика стирчала порожня пляшка з-під кларету[20], а на підвіконні зачаївся зів’ялий лист салату. Голова партії сидів поруч із прем’єр-міністром, його записки розкинулися на стільниці, обтягнутій зеленою шкірою. Поруч з ними лежав великий стос папок з манільського паперу з біографіями парламентарів.
Уркгарт узяв стілець і сів навпроти, почуваючись радше як той школяр у кабінеті директора. Силуети Колінґриджа й Вільямса вимальовувалися на тлі вікон. Уркгарт відхилився до світла, ніяково балансуючи на коліні свою папку з записами.
— Френсисе, з вашого боку було дуже люб’язно надати мені ідеї щодо перестановки,— почав прем’єр-міністр. Жодних церемоній, відразу до справ.— Я вельми вдячний; вам відомо, наскільки корисними є такі пропозиції для стимулювання моїх власних думок.
Уркгарт схилив голову в мовчазній подяці.
— Вочевидь, ви доклали до них багато праці. Та перш ніж ми перейдемо до конкретики, я гадаю, нам спершу варто обговорити загальні теми. Ви запропонували — як би так сказати? — доволі радикальну перестановку.
Колінґридж поглянув на аркуш перед собою.
— Шість нових членів у Кабінет, обширна переміна посад між іншими,— він зітхнув, відкинувся у кріслі, ніби відсторонюючись від цього всього.— Але скажіть навіщо. Навіщо так круто? До чого, по-вашому, це призведе?
Уркгарт насторожився. Йому це не сподобалося. Він сподівався пройти на найпершій стадії, а решта дві вже так віддалилися, що він точно і не знав наскільки. Він не міг винюхати особисті погляди прем’єр-міністра, прочитати його думки; головному організатору тут було незатишно. Йому стало цікаво, чи його часом не підставляють.
Кліпнувши проти сонячного світла, яке струмувало з-за голови прем’єр-міністра, він так і не зміг нічого прочитати з його виразу. Він уже пошкодував, що виклав свої думки на папері, це не лишило йому жодного простору для маневрів, ніякого шляху до відступу; та журитися було запізно. Вільямс дивився на нього, як той яструб. Уркгарт заговорив повільно, щоб не викликати занепокоєння, добираючи слова.
— Звісно, прем’єр-міністре, це лише пропозиції, які просто показують, що ви могли б зробити. Я подумав, загалом, що з усіх боків було б краще перестрахуватися, як би там не сталося, здійснити не кілька змін, а трохи більше, щоб показати, що ви міцно стоїте на чолі. Що ви очікуєте нових ідей і нового мислення від своїх міністрів. А ще це нагода спровадити кількох старших колег на пенсію; так, шкода, але це необхідно, якщо хочете влити свіжу кров.
«Прокляття,— раптом подумав він,— як же недоречно це прозвучало, коли той древній виродок, Вільямс, сидить по праву руку від прем’єра». Але це вже було сказано, тепер відступати нема куди.