Метелик ширяв у повітрі раннього вечора, несучи своє тільце рікою світла. Він пролетів понад головами натовпу, що все прибував, високо понад метушнею та щораз більшим поспіхом підготувань. Він підлітав ближче і ближче, нетерплячий, пристрасний, недоладний, амбіційний, байдужий до всього, окрім сили, до якої його тягнуло, сили поза всіма мріями, поза опором. Він не мав вибору.
Тільце метелика вдарилося об лінзу, і стався спалах — за мілісекунду до того, як крильця метелика огорнули розпечене скло й розчинилися в повітрі. Падаючи на землю, його обвуглена і почорніла оболонка випустила випари відчаю. Ніч отримала свою першу жертву.
Ще одна з ранніх жертв того вечора підпирала барну стійку в «Маркізі Гранбі», відразу за рогом від наростаючого хвилювання. Сам маркіз Гранбі був популярною військовою фігурою більш ніж двісті років тому й мав на свою честь більше пабів, аніж будь-хто в країні, та маркіз програв політиці, збився зі шляху й помер у боргах і злиднях. Така ж доля чекала й на Чарльза Колінґриджа, якщо вірити його численним терплячим друзям. Не те щоб Чарлі Колінґридж колись кудись обирався, як, власне, й сам маркіз: в ті давні дні такого ще взагалі не робили. Колінґриджу було за п’ятдесят, проте він здавався старшим, виснаженим; він не зробив ніякої визначної військової кар’єри — два роки строкової служби, які лишили по собі трохи більше, аніж відчуття власної невідповідності нормам життя. Чарлі завжди намагався поводитися гідно, але так і залишився ходячим нещастям. Таке стається, коли маєш проблеми з випивкою.
Вранці він почав свій день з гоління й краватки, та зараз щетина вже починала прокльовуватися, а краватка висіла приспущена. Його очі казали бармену, що велика порція горілки, яку він подав йому дві склянки тому, була вже не перша за день. Та Чарлі був добродушним пияком, який завжди мав напоготові усмішку й добре слівце. Він штовхнув порожню склянку через стійку.
— Ще? — запитав бармен з сумнівом.
— І одну собі, мій любий друже,— відповів Чарлі, тягнучись по гаманець.— Ой, здається, я протринькався,— пробурмотів він, дивлячись на одиноку купюру й не вірячи собі. Він обшукав усі кишені, дістав ключі, сірий носовичок і кілька монет.— Точно ж десь були...
— Вистачить і цього,— відповів бармен.— Дякую, але я відмовлюся. Попереду довга ніч.
— Так. Довга. Мій молодший брат, Гел... знаєш його?
Бармен похитав головою, підсунув напій по лакованій поверхні, радий, що в старого п’яниці вже не було грошей і його самого також скоро вже не буде в барі.
— Ти не знаєш Гела? — здивовано запитав Чарлі.— Повинен знати,— він сьорбнув.— Усі знають Гела,— ще раз сьорбнув.— Він прем’єр-міністр.
Розділ другий
Для політика дуже добре мати бачення. Так, довгострокова стратегія — саме те, що потрібно. Дійсно корисно, правда ж? Чому, в ясний день, більшість політиків дивляться у... та я знаю декого, хто добачає майже до Батерсі.
Френсис Івен Уркгарт був багатогранною особистістю, членом парламенту, таємним радником, що надавало йому приставки високоповажний, міністр корони і командор Ордену Британської Імперії. Він поєднував усе це, і сьогодні була його ніч, хоча він досі не розслабився. Його заштовхнули в куток маленької душної вітальні, притисли до огидної лампи з 1960-х, на якій збереглися всі сліди всіх разів, коли її перекидали. Уркгарта оточила юрба тіток з його виборчого округу, кількість яких уже подвоїлась і які перерізали йому всі шляхи до відступу, відколи почали з гордістю теревенити про те, як проголосували в останню хвилину, й обговорювати гостроносі туфлі. Хотілося б йому знати, як це так вони не полінувалися. Це було в приміському Сурреї, землі класів А та Б, як висловлювалися соціологи, де паспорти лежать напоготові, а на алеях стоять «рейндж-ровери». «Рейндж-ровери»? Та вони ж ніколи навіть не бачили грязюки, хіба що коли недбало проїжджали по чиїхось газонах пізнього вечора п’ятниці чи коли підвозили своїх маленьких Джонні й Емм до приватних шкіл. Агітація у цих районах вважалася мало не чимось вульгарним. Тут не рахували голосів: їх тут зважували.
— Ще один волован, містере Уркгарт? — перед ним вигулькнула тарілка з глевким тістом, котру тримала товста жінка, бюст якої обтягувала тканина з крупним квітчастим візерунком, у якому, здавалося, ховалися два непосидючі коти.
— Ні, дякую, місіс Моркем. Боюся, що я скоро лусну!
Нетерплячка. Це був недолік, що тягнувся на багато поколінь назад. Уркгарти були шляхетним військовим родом з шотландського Гайлендсу, їхній замок стояв на березі Лох-Несу, та згодом приїхали Макдональди, і нині від нього лишися самі руїни. Уркгартові дитячі спогади зберегли бадьоре, чисте повітря торф’яників, товариство старого ґілі[5], з яким вони лежали годинами у торфі, що відгонив солодкуватим запахом, і підстерігали великого оленя; отак Уркгарт уявляв і свого старшого брата Алістера: як той підстерігав німців у заростях поблизу Дюнкерка. Брат назвав його ФУ, прізвиськом, за яке їх обох часто сварив батько. Він не мав нічого проти, щасливий з того, що міг бігати за братом. Та Алістер не повернувся додому. Мати підупала, так ніколи й не відійшла і жила спогадами про втраченого сина, нехтуючи Френсисом, тож ФУ згодом подався на південь, до Лондона. У Вестмінстер. У Суррей. Покинув свої обов’язки. Мати більше ніколи з ним не розмовляла. Продати свій спадок заради всієї Шотландії було б непростимо, а заради Суррея?